Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

від них вирвалася. Повз мене пройшла — навіть не відповіла на вітання. Я кинулася доганяти. Улита Сергіївна якийсь час узагалі не могла пригадати, хто я, зрозуміти, чого мені треба. Нарешті впізнала. Притулила хусточку до очей, зітхнула й мовила:

— Олєчка, ухаді!.. Я тєпєрь не знаю дажє, што с намі, раднимі і блізкімі Нікалая, будєт! Што нас ждьот, ума нє прілажу! Он такіє прєдсмертниє запіскі в свайом кабінете і дома аставіл, што нічєво харошева нам уже ждать нє пріходітса. Ухаді. Не нада тєбє к нам прізнаватса. Апасно для тєбя же!.. Ухаді, мілая! Дєтачка, нічєво ізмєніть нєльзя! Теперь нам устроят вирванниє годи!.. Плохо всьо… Очєнь плохо… Хуже нє биваєт. Прапащіє ми тепер!.. Нє прізнавайся к нам, а то і ти можеш пострадать. Такоє нікому не пращаєтся. Ухаді, пока нікто нас вмєстє нє увідєл. Счастья тебе, харошая моя!

На вулиці засяяли перші ліхтарі. Скоро взагалі стемніє. Мені треба додому. Прийдеться в Село добиратися пішки. Найстрашніше буде, коли тільки вийду з міста: зліва військові склади, вартовий з автоматом, справа — міський смітник, а по ньому собаки зграями бігають. Мама казала, якихось людей уже й покусали.

Та сьогодні псів нема. Взагалі нікого нема. Ні вартового не бачу за колючою огорожею, ні машин на трасі. Жодної. Он уже й місяць сходить. Повний. Тепер йти буде легше. Принаймні, хоч у калюжу ненароком не залізу.

Бідний Микола Казимирович! І Улита Сергіївна!

І я бідна. Наш історик, оце, напевно, з моїми однокурсницями якраз «Клеопатру» дивиться. Квитки ж на дев’яту вечора взяв! На останній сеанс! Кавалер!.. Та не подобаєшся ти мені, курдуплику! Ти від мене навіть на зріст нижчий удався! У мене є Вовочка! Мій Вовочка так підло, як ти, ніколи би не вчинив!..

Звідки мені тоді було знати, що й наш викладач історії теж ніякої підлості робити не збирався! Анеля аж на четвертому курсі призналася, що того вечора до нас у кімнату молодий викладач прийшов не тільки за ними, а й за мною, бо й квиток зайвий мав, і кілька разів перепитував, чи дівчата не жартують, що я додому поїхала. Все сподівався, що я десь заховалася. Навіть за штори віконні заглядав…

Уже майже половину дороги прочимчикувала, а трасою проїхала тільки одна зустрічна вантажівка та ще обігнав мене якийсь трактор. Нікого. Ніде ні душі. Мені трохи не по собі, але що ж робити? Ще з півгодини до того місця, де дорога завертає вправо майже під прямим кутом, — і я вже майже вдома. По селу йти не страшно. Не було би муторно й тут, але обабіч поля неприємно шумлять лісопосадки. Весь час здається, що за тими кущами й деревами хтось ходить, щось говорить, шарудить ногами в опалому листі.

Мене обганяє легковик. Летить на такій швидкості, що аж вітром від нього війнуло. Різко зупинився! Тільки далеченько попереду. Не так просто загальмувати на великій швидкості. Машиніст також не зумів — і он яке нещастя!..

З автівки вивалюються кілька п’яних парубків і прямують у мій бік. Один верещить дискантом пришелепувату, як і сам, пісеньку:

А ана мнє жалуєтса: «Ґалава баліт!». Я тєбя нє спрашиваю, чьо тєбя баліт, — Я тєбя вот спрашиваю, чьо ти будеш піть: Пєнзенская піва, самаґон, віно, «Красную ґваздіку» ілі нічєво?

З машини (вона чи то червона, чи оранжева: в темряві гарячий колір автівки можна помітити тільки біля фар) ще один молодик — очевидно, водій, бо голос тверезий, — гукає своє товариство назад:

— Вертайтеся, чуваки! Вам її треба? Може, то не дівчина, а якась стара! Га-га-га!

— Хі-хі-хі! Перевіримо!

— Якщо дівчина, зробимо жінкою! Гайда ловити!

Кидаюся в лісопосадку. Густе гілля кущів дряпає обличчя, рве одяг. У шипшину залізла, чи що? Тим часом на дорозі сперечаються, що зі мною робити. Хтось вертається у машину за ліхтариком. Присвічуючи ним, п’яні молодики перескакують придорожну канаву й наближаються до лісопосадки. Зараз вони мене знайдуть! Листя на деревах і кущах уже зовсім мало — спробуй сховатися. Притуляюся обличчям до гладенької кори якогось дерева. Тополею пахне. Тільки не дивитися в той бік, звідки чути кроки! Тільки не дивитися! Пал-Палич колись казав, що коли німці виявляли наших розвідників, шукаючи їх по лісі з потужними ліхтарями, то ловили насамперед тих, хто не встигав відвернутися. Тоді тато ще засумнівався у правдивості почутого, сказав, що людські очі — не вовчі й не собачі — в темряві не світяться, а Генерал відповів, що білки очей дуже легко помітити у світлі прожектора. Одяг, шкіра рук і обличчя зливаються із загальним тлом, а очі — завжди контраст.

П’яні бовдури зупинилися від мене за два кроки. Поблизу перешукали все, навіть ліхтариком світили попри саму землю, чи я десь не лягла в листя й не причаїлася. Справляють нужду. Хваляться, скільки вже дівчат за своє життя перепсували. Мені страшенно кортить зірватися з місця й тікати, щосили мчати навпростець на зламану голову. Знаю, що тоді обов’язково доженуть, але нічого з собою зробити не можу. Ось тільки ноги від страху затерпли так, що я ними не можу ворухнути, тому щосили притискаюся до тополі й кусаю губи, щоб не видати себе ні зойком, ні стогоном.

— Поїхали, нема тут чого робити, — каже найтверезіший.

Голос знайомий. Здається, це Роман Панунцьо з сусідньої вулиці. Його сільські парубки бояться: найголовнішого в районі мента возить, дуже погану людину. Не одному за його наказом у відділенні міліції й нирки, і печінку, й легені повідбивали. Кажуть, набирають у гумову рукавицю піску й нею б’ють, поки людина не зізнається в тому, чого не тільки не чинила, а й навіть на гадці не мала! Синців на тілі від такої рукавиці не залишається, та побитому на цьому світі вже дні пораховані.

— Яке поїхали, я баби хочу! Подивися, як стоїть, хоч об дерево бий. Знов цілу ніч заснути не вдасться!

— А