Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 37

Втекти. Як від неї втекти?

Прокинувшись остаточно, я не менше як годину намагалася вигадати хоч якийсь план. І врешті-решт дещо справді придумалося.

Єдиний вихід, який бачу, це ще одна спроба зв'язатися з на-агарами.

Думка, що Хамана могла мене обдурити, просто показати картинку, якої насправді не було, практично відразу виникла в моїй голові після спілкування з моєю примарною гостею. Підступності й сили цій богарші, чи як там її, напевно, вистачило б і не на таке. То чому я мушу їй вірити? Чому я приймаю на віру те, що вона мені показала? Раптом вона таким чином хотіла підштовхнути мене до того рішення, яке їй потрібне? І відштовхнути від на-агарів, які могли б мені порадити, чи приймати її пропозицію, або навіть наполягти на протилежному.

Тоді було б дивно, якби вона дозволила їм бути тут, на ритуалі.

Може вони з'являться, щоб спробувати мене врятувати?

Або щоб ще якось зупинити Хаману. Адже Ліна попередила, що загинуть вони, якщо спробують це зробити.

Ця думка рве мені душу на шматки. Пристрасне бажання побачити їх, переконатися, що не зраджували, що хочуть врятувати й повернути, повністю перекривається і стирається божевільним страхом за їхнє життя.

Ні, нехай краще я помру, так і не дізнавшись нічого напевно, ніж вони загинуть у нерівній боротьбі з цією навіженою надтварюкою.

З цього слідує, що їх треба попередити. Хам там як.

От тільки залишається очевидним, що мені ніхто не дозволить цього зробити. Але є ще один варіант, який спочатку здався мені надто нереальним, але чим більше я думаю про нього, тим сильніше загоряюся цією ідеєю.

І ось сиджу я, дивлюсь задумливо на свого маленького друга Тріскальця. Він, відчуваючи мій пильний інтерес, навіть трохи хвилюватися починає. Це помітно з того, як починає вібрувати його оксамитова шкіра.

− Малий, а ти тільки під час дотику можеш картинки показувати? − запитую, підсуваючись до нього ближче і приймаючись чухати м'який бочок. Усіма силами транслюючи йому своє питання.

Тріскальце завмирає на пару секунд. А потім показує мені нове видіння з незнайомою вищою імар, яка торкається пальцями до своїх скронь, морщиться, кривиться незадоволено, і заперечно хитає головою. І мене накриває чужим гірким розчаруванням, що від спілкування з ним відмовилися.

− Тобто... ти хочеш сказати, що вищі імар могли б зчитувати твої послання на відстані, якби погодилися на це? Я правильно розумію?

− Ур, − бурчить малюк згідно.

− А на які відстані ти можеш надсилати ці свої послання? Високо-високо в небо зможеш передати?

Не впевнена, що він зрозуміє, якщо я поясню йому про космос і орбіту планети.

Тріскальце підіймається на задні лапки, задирає голову, довго дивиться кудись вгору. І нарешті опускається зі ствердним «ур».

Моє ж ти золотко. Тепер залишилося лише придумати, як з його допомогою передати сигнал на-гарам так, щоб вони почули. Адже, напевно, закрилися наглухо зараз. Якщо взагалі не полетіли геть, звісно.

− Послухай, а я тобі теж можу щось показувати? − ставлю я нове питання.

− Ур.

Це ж чудово.

Наступну годину з гаком я витрачаю на те, щоб навчитися транслювати Тріскальцю свої ментальні послання, за його повної згоди та жвавого сприяння. І в цих посланнях я намагаюся якомога чіткіше показати на-агарів, передати йому відчуття уявного зв'язку з ними, і пояснити, що саме він повинен показати двом хвостатим прибульцям. Якщо йому не вдасться достукатися до них, поки вони на орбіті, може вони ще справді тут з'являться і Тріскальцю якось вдасться їх побачити й спробувати так передати моє послання.

Звичайно, з цього може нічого й не вийти. Але хто не ризикує, той… у моєму випадку або вмирає, або стає знаряддям у руках божевільної надістоти.

І от ми, здається, нарешті про все домовились. Тріскальце всіляко постарався продемонструвати, що з величезним ентузіазмом виконає моє прохання і передасть всю потрібну інформацію моїм супутникам. Здається, для нього це справжня велика пригода. Залишилося тільки зробити так, щоб малюк міг непомітно вибратися з цих кімнат і прокрастися туди, де його ментальні сигнали не будуть глушитися.

Ну і якщо вже така справа, мабуть, мені теж не зайве ще раз спробувати втекти звідси, або хоча б вибратися кудись на відкриту місцевість, щоб знову спробувати докричатися до Са-арда, чи Шоа-дара. А що як вийде?

Ну а якщо ні, то я хоча б відверну увагу від Тріскальця.

Пояснивши другові свої наміри, я обережно підходжу до дверей. Вдень вони були відкриті. Сподіваюся, їх досі ніхто не закрив.

Доторкнувшись, переконуюсь, що так і є.

− Я піду перша. А ти через деякий час, – присівши навпочіпки, пошепки кажу Тріскальцю. − Будь дуже обережний, добре? Не показуйся нікому на очі. Я не хочу, щоб у тебе через мене виникли неприємності. Тікай звідси, навіть якщо мене спіймають. Якби я могла вибратися з цієї планети, то я б тебе з собою забрала. Але... мене, швидше за все, уб'ють на світанку, і захистити тебе буде нікому. Тому бережи себе, малюче.

− Ур-р-р, − жалібно втискається він головою мені в живіт. Щосили транслюючи мені тепло, прихильність і щось дуже схоже на спробу підбадьорити.

− І я тебе теж встигла дуже полюбити, − шморгаю носом, міцно обіймаючи малюка. − Ти мій найкращий друг у всіх всесвітах.

Як би не було страшно виходити за межі цих кімнат, як би не лякала мене перспектива нової зустрічі з Хаманою, час на місці не стоїть. Ніч тут точно не нескінченна. Доводиться братися до виконання своїх шалених планів.

Зробивши глибокий вдих, шумно видихаю і рішуче штовхаю двері.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍