Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

вони ще малими йшли разом із матір’ю на месу, люди не звертали уваги на безстрашну Лінду, а натомість воліли лякати своєю увагою її, встидливу дівчинку. Мабуть, це тому, що в неї волосся — мов золото.

Ностромо випалив:

— Твоє волосся — мов золото, твої очі — мов фіалки, а твої вуста — мов троянди, і ці твої округлі плечі, твоя біла шия…

Незворушна у своїй лінивій позі, вона густо зашарілась по самé волосся. Себелюбною вона не була. Мала не більше прагнення справити враження, ніж квітка. Але вона була улещена. І, певно, навіть квітка любить слухати, коли її хвалять. Ностромо подивився вниз і, не стримавшись, додав:

— Твої маленькі ніжки!

Спершись спиною об грубий кам’яний мур будиночка, вона ніби млосно ніжилась у теплі власного рожевого рум’янцю. Лише глянула, опустивши очі, на свої маленькі ступні.

— І зрештою ти збираєшся одружитися з нашою Ліндою. Вона жахлива. Ах! Але тепер, коли ти освідчився їй у коханні, вона краще мене розумітиме. Не буде такою злюкою.

— Chica[234]! — відказав Ностромо. — Я їй не освідчувався.

— То поквапся. Приходь завтра. Приходь і освідчись їй, щоб я трохи відпочила від її лайки і… можливо… хтозна…

— І щоб тобі дозволили слухати теревені твого Раміреса, га? Про це йдеться? Ти…

— Боже милостивий! Який ти навіжений, Джованні, — мовила вона, не поворухнувшись. — Хто такий Рамірес?.. Рамірес… Хто він? — повторювала вона, мов уві сні, а тим часом хмарну затоку заливала сутінь і темінь, лише на заході, над обрієм палала червона смуга, наче засув з розжареного заліза, що замикав вхід до темного, як печера, світу, де неперевершений капатас карґадорів ховав свою здобич — любов і багатство.

— Послухай, Джізелло, — проказав він розміреним тоном, — твоїй сестрі я не скажу жодного слова про любов. Хочеш знати чому?

— Ой лишенько! Мабуть, цього мені не зрозуміти, Джованні. Тато каже, що ти не такий, як інші люди, що ніхто тебе ніколи не розумів, що багатії ще подивуються… О сили небесні! Я стомилася.

Вона піднесла своє вишивання, прикриваючи собі низ обличчя, тоді знов опустила на коліна. Маяковий ліхтар був заслонений з боку суходолу, але їм було видно, як навскоси з темної вежі маяка заструменів сніп світла від вогню, який там розпалила Лінда і який пронизав на обрії майже згаслу пурпурово-червону заграву.

Джізелла Віола, притулившись головою до муру, прижмуривши очі і схрестивши маленькі ніжки в білих панчохах та чорних черевичках, ніби віддалася, спокійна і фатальна, на милість дедалі густіших сутінків. Чари її тіла, багатообіцяльна таємничість її млості спливали в ніч, що оповила затоку Пласідо, наче свіжі п’янкі пахощі, розточуючись у потемках, насичуючи повітря. Непощербний Ностромо, важко дихаючи, на всі груди вдихав ту її спокусливість. Перед тим, як відпливти з порту, він скинув із себе магазинне вбрання капітана Фіданци, аби вільніше було веслувати в довгій плавбі до островів. І тепер стояв перед Джізеллою в картатій сорочці, підперезаний червоним шáлевим поясом, як зазвичай і з’являвся на верфі, — середземноморський моряк, що зійшов на берег, аби спробувати щастя в Костаґуані. Його теж обволікали пурпурово-червоні сутінки — так щільно, так м’яко, так цілковито — так само, як колись щовечора вони густішали отам, за ярдів п’ятдесят звідси, над головою запеклого скептика Мартіна Деку, який загинув на самоті у вогні своєї саморуйнівної пристрасті.

— Ти мусиш мене вúслухати, — нарешті заговорив Ностромо, цілковито опанувавши себе. — Я не скажу жодного слова про любов твоїй сестрі, з якою заручився сьогодні ввечері, бо люблю я тебе. Тебе!..

У сутінках він ще зміг роздивитись, як ледь помітна хтива усмішка, що інстинктивно набігла на вуста Джізелли, створені для кохання та поцілунків, змінилась на застиглу напружено-вимучену гримасу жаху. Більше Ностромо не міг стримуватись. Дівчина відсахнулася при його наближенні, а водночас її руки потягнулись до нього, свавільні й сповнені королівської гідності в цьому ритуалі млосної покори. Він стис її голову долонями й осúпав квапливими поцілунками підняте до нього обличчя, осяйне в пурпуровому присмерку. Владний і ніжний, поволі заволодівав нею цілком. І враз помітив, що вона плаче. І незрівнянний капатас, який досі легковажно ставився до численних своїх любовних інтрижок, став лагідний і ласкавий, наче жінка, що жаліє згорьовану дитину. Він ніжно завуркотів до Джізелли. Присів біля неї, притулив собі до грудей її біляву голівку й почав її пестити. Називав її зіронькою і квіточкою.

Стемніло. З кімнати будиночка при маяку, де Джорджо, один з Безсмертної тисячі, схилив свою героїчну лев’ячу голову над розжареним вугіллям, долинуло шкварчання та аромат майстерно приготованої фритури[235].

У незбагненному сум’ятті того, що спіткало їх, мов стихійне лихо, жіночий розум Джізелли зберіг проблиск здорового глузду. Ностромо ж забув про все на світі, безмовно стискаючи її в обіймах. А вона прошепотіла йому у вухо:

— Боже милостивий! Що сталося зі мною… тут… зараз… між цим небом і водою, які я ненавиджу? Лінда, Лінда — я бачу її!.. — Джізелла спробувала вивільнитися з його обіймів, які зненацька послабилися на звук того імені. Але ніхто не наближався до них, чиї переплетені в пристрасній боротьбі силуети чорніли на тлі білого муру. — Лінда! Бідолашна Лінда! Я тремчу! Я вмру від страху перед своєю бідолашною сестрою Ліндою, зарученою сьогодні з Джованні — моїм коханим! Джованні, ти, певно, божевільний! Мені тебе не зрозуміти! Ти не такий, як усі! Я не зречуся тебе… ніколи… лише перед самим Богом! Але нащо ж ти вчинив отак сліпо, шалено, жорстоко, страшно?

Вивільнившись, вона понурила голову, опустила руки. Напрестольне покривало, ніби зібгане сильним вітром, лежало ген збоку, біліючи на чорній землі.

— Тому що боявся втратити надію бути з тобою, — відповів Ностромо.

— Ти ж знав, що моя душа належить тобі! Ти знаєш усе! Моя душа створена для тебе! І що ж могло стати між тобою і мною? Що? Скажи мені! — повторювала вона, не втрачаючи терпцю, сповнена найвищої впевненості у своїй правоті.

— Твоя покійна мати, — тихо-тихо відказав він.

— Ах!.. Бідолашна мама! Вона завше… Тепер вона — свята на небесах, та я не можу зректися тебе заради неї. Ні, Джованні. Лише заради самого Бога. Ти збожеволів — але щó зроблено, те зроблено. Ох, що ти накоїв? Джованні, мій коханий, життя моє, мій володарю, не залишай мене тут, у цій хмарній могилі! Ти вже не можеш мене лишити. Мусиш забрати мене звідси… негайно… цієї ж миті — у своєму човнику. Джованні, забери мене сьогодні вночі, бо я боюсь Лінди і не хочу навертатися їй