Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

стару монахиню, але з огляду на її старечу недолугість відразу ж перейшов до покоїв її дочки, молодшої монахині.

«На жаль, ваша бідна мати зовсім постаріла, — сказав він. — Мені прикро зізнаватися, що я, перебуваючи далеко звідси, не міг до неї, старенької, навідуватися, тим паче що після смерті моїх батьків у мене і не залишилося нікого ближчого за неї. До речі, дружина намісника провінції Хітаці дає про себе знати?» Судячи з усього, йшлося про його молодшу сестру.

«Ви і не уявляєте, скільки горя ми зазнали за ці роки! — відповіла монахиня. — А пані Хітаці давно нам не пише. Боюся, що мати вже й не дочекається її».

Подумавши, що мова йде про її матір, Укіфуне прислухалася. «Я вже досить давно переїхав до столиці, — провадив далі намісник провінції Кіі, — але через зайнятість численними державними справами досі не міг вибратися до вас. От і вчора зовсім був зібрався, але несподівано мусив супроводжувати пана Каору до Удзі. Ми пробули весь день в оселі покійного Восьмого принца. Колись пан Каору відвідував його дочок, але позаминулого року однієї з них не стало. Потім він таємно поселив в Удзі молодшу сестру покійної, але і вона померла минулої весни. Власне, він поїхав туди віддати розпорядження щодо поминальних молебнів, доручивши справити їх поважному Ріссі із сусіднього храму. А мені він довірив підготувати одне жіноче вбрання. Сподіваюся, ви мені допоможете його пошити. Я накажу виткати тканини і доставити сюди».

Почувши це, Укіфуне захвилювалася, і, не бажаючи ні в кого викликати підозри, поспішила сховатися у глибині покоїв.

«Але я чула, що той принц-відлюдник мав тільки двох дочок. Котра з них стала дружиною принца Ніоу?» — запитала монахиня.

«Другою коханою пана Каору, здається, була позашлюбна дочка Восьмого принца, яку народила якась жінка вельми низького походження. Пан Каору й досі оплакує її, каючись, що був неуважний до неї за життя. Кажуть, що і з втратою тієї, першої, він довго не міг змиритися і навіть мав намір постригтися у монахи».

Зрозумівши, що намісник провінції Кіі досить тісно пов’язаний з Каору, Укіфуне похолола від страху

«Дуже дивно, що їм обом судилося померти саме в Удзі, — розповідав далі намісник провінції Кіі. — Мені було особливо жаль пана Каору, коли вчора ввечері я побачив, як він, підійшовши до річки, довго стояв на березі і, дивлячись на воду, плакав, а потім піднявся до оселі і накреслив на одному зі стовпів:

Не міг я стримати

Потоку сліз гірких,

Що на воду спадали,

Де навіть свого образу

Кохана не залишила.

Він рідко згадував про неї вголос, але його вигляд показував, який він засмучений. І був він такий гарний, що жодна з жінок і не мріяла б про кращого. Ще в юності він мені так сподобався, що й тепер я волію служити саме йому, а не комусь іншому». «Як видно, навіть така не надто прониклива людина відзначає особливі чесноти пана Каору», — подумала Укіфуне.

«І все-таки, здається, йому не зрівнятися з покійним міністром Ґендзі, якого колись називали Блискучим, — зауважила монахиня. — Зрештою, і в наші дні звеличують саме тих, хто належить до його роду. А що ви скажете про Лівого міністра Юґірі?»

«Лівий міністр — людина рідкісної краси і високого державного значення. Але так само гарний і принц Ніоу. Іноді я заздрю жінкам, які служать в його домі», — ніби завчено відповів він. Укіфуне схвильовано прислухалася з таким відчуттям, немов опинилася у чужому світі. Поговоривши з монахинею, намісник провінції Кіі поїхав.

«Виходить, що він мене не забув», — подумала зворушена Укіфуне і, уявивши собі, як настраждалася її мати, остаточно передумала постати перед нею у теперішньому вигляді. З дивним почуттям у душі дивилася вона, як монахині на прохання намісника провінції Кіі фарбували тканини, але не казала ні слова. Коли ж почали кроїти і шити, молодша монахиня принесла їй одне вбрання і попросила: «Допоможіть нам, будь ласка. Ви так добре все вмієте робити...».

Це прохання сильно збентежило Укіфуне, і вона, не торкнувшись поданого одягу, прилягла, сказавши: «Мені стало якось зле...»

«Що з вами?» — забідкалася монахиня, відклавши розпочату роботу. А одна із служниць, приклавши до червоного вбрання розшите вишневим цвітом уцікі, поскаржилася: «О, як шкода! Таке вбрання личило б вам набагато більше...»

«Хіба мені годиться,

Ставши монахинею,

На себе накидати

Цей яскравий одяг

Як згадку про минуле?» —

написала Укіфуне на аркуші паперу, водночас пожалкувавши, що після її смерті люди все одно дізнаються її таємницю, а монахині буде прикро усвідомлювати, що вона була з нею нещирою.

«Я нічого не пам’ятаю зі свого минулого, — спокійно сказала Укіфуне. — Але коли дивлюся на ваші квапливі приготування, щось ніби пригадую...»

«О ні, я впевнена, що ви багато чого пам’ятаєте, — відповіла монахиня, — і, правду кажучи, мене ображає ваше мовчання. Я боюся, що не зможу гідно виконати доручення намісника провінції Кіі, бо давно забула, якого кольору вбрання носять люди у цьому світі. От якби була жива моя дочка! Напевне, хтось і про вас згадує тепер так само, як я про неї. Вона померла у мене на очах, але я все ще не вірю, що її більше немає на цьому світі. Здається, досить лише пошукати гарненько... А ви ж просто зникли невідомо куди, не може бути, щоб ніхто вас не розшукував».

«Наскільки я пригадую, у тому житті про мене турбувалася тільки мати, але її, напевне, вже немає на світі», — зізналася Укіфуне, насилу приховуючи сльози, а потім додала: «Дуже тяжко згадувати про минуле, тому я і мовчу. Але, повірте, я нічого від вас не приховую». І вона замовкла.

Тим часом Каору відправив поминальні молебні з нагоди першої річниці від дня смерті Укіфуне і з глибоким сумом згадував про те, яким скороминущим був їхній зв’язок. Водночас він подбав про синів намісника провінції Хітаці, які до того часу вже досягли повноліття: одних улаштував на службу в Імператорській канцелярії, інших — до Особистої охорони Імператора. А наймиловидніших молодших хлопчиків збирався взяти до себе для особистої служби.

Одного тихого дощового вечора Каору навідався до Імператриці-дружини. В її покоях було малолюдно, і вони довго розмовляли про минуле та теперішнє життя. «Впродовж останніх років, — сказав він між іншим, — я відвідував одну жінку, яка жила у бідній гірській оселі. Це викликало у столиці різні чутки, але я не звертав на них уваги, бо знав, того не уникнути, що приносить людям задоволення. І от поки ми зустрічалися, з нею сталося нещастя, бо, видно, це місце і справді було нещасливим. Відтоді дорога туди здалася мені занадто далекою, і я майже перестав там бувати. Але ось зо­всім недавно особисті справи знову привели мене у цю гірську садибу і, побачивши знайомий старий будинок, я з особ­ливою гостротою відчув, наскільки мінливий цей світ. Я раптом згадав, що ця оселя, яка колись належала монахові-самітнику, була побудована для того, щоб пробуджувати в людях бажання стати на дорогу Будди».

Пам’ятаючи