Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

у пілота підмоги. Вперше від моменту пробудження він замислився над тим, що, можливо, не слід було квапитись. Потрібно було зважити все, обдумати, що говорити Х’юз-Коулману, бо історія не така проста, як здається. Ця мікроскопічна пауза виявилася фатальною: відчувши вагання, Джейсон роздув ніздрі та відсторонився від кухаря. Тонка ниточка довіри — останнє, що давало змогу Марко переконати Джейсона, — розірвалась.

— Я стояв за наметом і стежив за японкою через вікно, — Молінарі варнякав замість того, щоб викладати все впевнено. — Я… я бачив це, присягаюся мамою, Джейсоне. Присягаюсь!

Х’юз-Коулман повернув голову до Віктора та запитально звів брови. Пілот повільно провів підборіддям зліва направо й назад. Він теж не вірив.

— Японку вивели з підземелля перед тим, як я завершив огляд вертольота й пішов сюди, — промовив Віктор. — Вона осліпла.

Джейсонів погляд, як цвяхами, прибив італійця до крісла.

— Що? Як? — Марко Молінарі опустив голову й затулив обличчя руками, ховаючись від погляду сивочолого. Зненацька він уторопав: студенти вдруге перехитрували його. Цього разу цілком і повністю: шах і мат. — Сволота, — прошипів він, усаджуючи сповнений ненависті погляд у Сьому.

— А повідай-но мені, друже Марко, — почав Джейсон, поклавши руку на кухареве плече; голос звучав спокійно й невимушено, заледве не привітно, — чому, підгледівши, як Сатомі підсипала зілля в каструлі з їжею, ти роздав страви моїм людям, хлопцям Амаро й індіанцям?

Італієць здригнувся, нарешті усвідомивши, яка прірва розверзлася під його ногами. Через поспіх він загнав себе в пастку. Воістину правду кажуть: хорошими намірами встелено дорогу до пекла. Він зміркував, що мусить розповісти про брата, про Амаро Кіспе та героїн, про бажання отруїти Зорна й Марґоліса, і про багато інших речей, от тільки Джейсон навряд чи стане його слухати.

— Я поставив запитання, друже Марко, — той самий спокій і відвертість, але голос уже не звучав рівно — зв’я́зки Джейсона тремтіли від напруження. — Раджу поквапитись і відповісти, якщо ти тільки не прагнеш дізнатись, які на смак твої яйця.

Марко скинув голову й побачив холодні відблиски в очах сивочолого. Сріблясті диски райдужок якось незвично робили очі мертвими: Х’юз-Коулман не змахував на мертвяка, водночас налитий сріблом погляд породжував ілюзію, що в нього вгніздилося щось неживе, бездушне, бездиханне, безформний демон, який керує тілом людини з далекого похмурого місця, куди не долітають нічиї молитви.

— Джейсоне… — видихнув Марко. Кадик конвульсивно смикнувся, але більше кухар нічого не сказав. Саме з тієї миті проблеми й неприємності ринули на них щільним неперервним потоком, так наче десь на небесах прорвало залізобетонну греблю, що відгороджувала їхнє сховище.

Спочатку заворушився Сьома. Скрегочучи зубами, хлопець вигинався, інстинктивно підшукуючи позу, в якій біль не так дошкуляв би. Марно: через секунду він розплющив очі й застогнав.

Віктор, Джейсон і Марко перевели погляди на росіянина.

А тоді вхідні двері розчахнулися від потужного удару ззовні. Жалібно скрипнули завіси, двері описали півколо та грюкнули об стіну передпокою. Чоловіки, немов за командою, повернули голови. У прохід ввалився довготелесий Холмґрен, збуджений («Він переляканий, — шугнуло у Вікторовій голові. — Невже він переляканий?») і розпашілий від бігу.

— БО-О-ОС! — ревнув стрілець.

Х’юз-Коулман зморщився: він сам полюбляв підвищувати голос, отримував насолоду від зміни тембру, від миттєвого переростання витриманого штилю у вербальний ураган, проте ненавидів, коли хтось горлав поруч із ним. Чоловік розтулив рота, збираючись гримнути на Рода, та стрілець випередив його.

— РАДА-А-АР!!! — вивергнув він, заледве не оглушивши чоловіків.

Сьома остаточно прочунявся.

Джейсон відштовхнув Марко Молінарі та підскочив до Рода.

— Що?!

Довготелесий заковтнув повітря.

— Літак… Із південного заходу наближається літак!

— Відстань? — Віктор Шако стояв за Джейсоном і свердлував Рода очима.

— Віку… близько… — стрілець важко дихав, відсапуючись, як олімпійський бігун після найпотужнішого в кар’єрі спурту. — Віку, він ду-у-уже близько.

— Скільки?! — нетерпляче гаркнув Віктор.

— Тридцять миль. Уже менше.

Ледь піднявши краї брів, Віктор квапливо підраховував. Якщо це турбопроп[159] (а інших у цій глушині не буває), що летить із крейсерською швидкістю 110–120 миль/год, отже, в них трохи більше як чверть години, щоб підготуватись. Якщо ж пілоту літака відомо, куди прямує, та витискає з мотора максимальну потужність, — у них немає й десяти хвилин.

— Вікторе, — Джейсон повернувся до пілота. Він виглядав розгубленим. У голові все перемішалося. Х’юз-Коулман не припускав, що поява незнайомого літака є простим збігом, відтак вважав усі свої попередні висновки хибними. Це справді вторгнення, і чоловік уже не знав, що тепер думати, кому йняти віру.

Віктор Шако торкнувся пальцем скроні, показуючи, що міркує. Йому знадобилося дві секунди, щоби проаналізувати обстановку. Коли він вимикав двигуни Мі-17, в основних паливних баках лишалося 200 літрів пального, в резервному — 450. Такої кількості у кращому разі вистачить на сімдесят кілометрів польоту. Поки Гордон Лі та Джим запустять гелікоптер, літак підлетить достатньо близько, щоб побачити Паїтіті. А це означає, що Віктору доведеться його наздоганяти. Ситуацію ускладнює те, що Hip стоїть біля пірамід із повним «черевом». У вантажному відсікові більше як три тонни вантажу, який не вдасться викинути за чверть години, — і це скорочує дальність польоту до жалюгідних п’ятдесяти кілометрів, а маневреність — до нуля. Навіть дуже старому турбопропові вистачить кількох хвилин, щоб відірватися від погоні.

«Чорт! Гіршого часу для відбиття атаки годі вигадати!»

— Вікторе, — ледь не благав Х’юз-Коулман.

Пілот глянув Джейсонові у вічі. Він міг пояснити, що в баках недостатньо палива. Міг повідомити, що не може заправити Мі-17, оскільки той посадили не на стоянці, а біля пірамід (підігнати вертоліт до заправних насосів не становить проблему, проте перед заправленням доведеться знову глушити двигуни та вижидати п’ять хвилин… в такому разі непроханий гість устигне зробити почесне коло навкруг Паїтіті й ушиється, а Джим і Гордон Лі все ще напомповуватимуть Мі-17 паливом). Віктор міг би поскаржитися, що заповнений барахлом вантажний відсік робить неможливим маневрування і прицільний вогонь несамонавідними ракетами, хай там скільки палива буде в баках. Проте чоловік нічого цього не сказав. Вистачило одного слова:

— Лайно.

І Джейсон відчув, як серце, що гулко вдарялось об ребра, вкривається кіркою льоду. Чи не вперше в житті він по-справжньому перелякався.

CLVIII

20 серпня 2012, 12:25 (UTC -5)

Паїтіті

— Ненавиджу! — кричала Сатомі. — Ненавиджу вас усіх!

Ґрем сидів віддалік, безвольно звісивши голову. Левко намагався обійняти дівчину, гамуючи потрясіння від усвідомлення її сліпоти. Послаблені отрутою руки не слухались, японка пручалась.

— Це через вас! — ридала Сатомі. — Якби ви не примусили… якби я не…

Переляк, що Сатомі із розпуки вибовкає про бруґмансію та спробу втечі, додав Левку сил. Він притиснув дівчину до себе та