Читати книгу - "На лезі клинка"

так немилосердно, що він усе бачив як у тумані. Йому треба було полежати в темряві з вологою шматою на обличчі, хоча би годинку, хоча би хвилинку. Він копирсався у кишені в пошуках ключа, притуливши долоню до очей і міцно зціпивши зуби. Аж нараз з-за дверей долинув звук. Тихе цокання скла. Арді.

— Ні, — прошипів він. Тільки не зараз! На дідька він узагалі давав їй ключ? Тихо лаючись, він підняв руку, щоб постукати. До чого докотився — стукати у власні двері.

Його кулак так і не торкнувся дерева. В голові виникла доволі неприємна картина: Арді і Лютар, голі і спітнілі, звиваються на килимі. Він швидко повернув ключ у замку і розчахнув двері.

Арді стояла біля вікна, сама і, на його радість, була одягнена. Прикро було те, що вона по самі вінця наповнювала келих вином із графина. Коли він увірвався у кімнату, Арді звела брову.

— А, це ти.

— А який ще дідько може бути? — огризнувся Вест. — Це моя квартира чи ні?

— Бачу, цього ранку хтось не в дусі.

Трошки вина перелилося через край келиха на стіл. Вона витерла його рукою й облизала пальці, а тоді ще й хильнула з келиха. Кожен її рух бісив його.

Вест скривився і гупнув дверима.

— Тобі обов’язково стільки пити?

— Я чула, що молода леді повинна з користю проводити свій вільний час.

Говорила вона, як і завжди, легковажно, але навіть крізь гул у голові Вест відчував — пахне смаженим. Вона все поглядала на стіл, скрадливо наближаючись до нього. Він випередив її і вхопив листок паперу. Там був лише один рядок.

— Що це?

— Нічого! Поверни!

Він стримав її однією рукою і прочитав:

Там, де й завжди, завтра вночі.

А.

Вест похолов.

— Нічого? Нічого?

Він потряс запискою перед носом сестри. Арді відвернулась, смикнувши головою так, наче відмахувалася від мухи. Вона промовчала, голосно відсьорбнувши з келиха. Вест заскреготів зубами.

— Це Лютар, так?

— Я цього не говорила.

— І не треба було.

Вест зім’яв листок у кульку так сильно, що аж кісточки пальців побіліли. Він став упівоберта до дверей, кожен м’яз його тіла напружився і тремтів. Весту хотілося вилетіти звідси і негайно придушити малого негідника, але йому якось вдалося себе стримати і на хвильку замислитись.

Цей невдячний покидьок Джезаль підвів його, і то серйозно. Одначе тут нема з чого дивуватися — хлопець був телепнем. Якщо тримаєш вино у паперовому пакеті, не треба засмучуватись, коли воно проллється. Крім того, листи писав не Джезаль. Яка буде користь з того, що він намне йому шию? Світ аж кишить дурноголовими парубійками.

— Чого конкретно ти цим домагаєшся, Арді?

Вона сіла на кушетку і зустріла його крижаним поглядом з-за келиха.

— Чим, брате?

— Ти знаєш, чим!

— Хіба ми не родина? Може, будемо відвертими одне з одним? Якщо тобі є що сказати, будь ласка, кажи! Чого я, на твою думку, домагаюсь?

— Погибелі своєї, ось чого! — Йому вартувало чималих зусиль, щоби врівноважити свій голос. — Ця справа з Лютаром зайшла надто далеко. Листи? Листи? Я попереджав його, але, схоже, проблема була не в ньому! Про що ти думаєш? Ти, взагалі, думаєш? Це треба припинити, поки люди не почали пліткувати! — Він відчув задушливий тиску грудях, глибоко вдихнув, але його голос все одно зірвався. — Та вони вже, чорт забирай, пліткують! Щоб ви більше не бачились! Ти мене чуєш?

— Чую, — кинула вона недбало, — але кого хвилює, що думають інші?

— Мене хвилює! — ледве не прокричав він. — Знаєш, як важко мені доводиться працювати? Ти гадаєш, я дурень? Я знаю, яка ти, Арді! — Її обличчя спохмурніло, але він продовжив. — Це ж уже не вперше! Не хочу нагадувати, але з чоловіками тобі не надто щастить!

— Хіба що з чоловіками в сім’ї! — Вона тепер сиділа пряма, як стріла, її напружене обличчя аж побіліло від гніву. — Та й звідки тобі знати про моє щастя? Ми майже не спілкувались десять років!

— Ми спілкуємося зараз! — закричав Вест, жбурляючи зіжмаканий аркуш на підлогу. — Ти думала, що з цього може вийти? Припустімо, що він тобі дістанеться. Що далі? Ти гадаєш, його сім’я зрадіє соромливій нареченій? У кращому випадку, вони ніколи не будуть з тобою говорити, а в гіршому — порвуть стосунки з вами обома!

Він вказав тремтячим пальцем на двері.

— Хіба ти не помітила, що він пихата, самозакохана свиня? Вони всі такі! Як він, на твою думку, даватиме собі раду без свого утримання? Без своїх впливових друзів? Він навіть не знатиме, з чого почати! Яке це щастя? — Його голова починала тріщати, але він продовжив тираду. — І що буде, коли він тобі не дістанеться, що значно вірогідніше? Що тоді? Тобі буде кінець, ти про це думала? Таке вже якось майже трапилось! І ти ще вважаєшся розумнішою?! Ти робиш із себе посміховисько! — Він майже захлинався від люті. — Не тільки з себе — з нас обох!

Арді ахнула.

— О, тепер все зрозуміло! — Вона ледь не кричала на нього. — На мене всім насрати, але коли під загрозою твоя репутація…

— Ти блядська дурнувата сука! — Графин полетів зигзагом через всю кімнату і влучив у стіну недалеко від голови Арді. На підлогу посипались уламки скла, а вино розплескалося по стіні. Вест ще більше розлютився. — Якого хрена ти не слухаєш, що я кажу?

Він умить перетнув кімнату. На якусь хвилю Арді виглядала здивованою, а тоді щось різко ляснуло — вона саме вставала, коли його кулак поцілив їй в лице. Вона не встигла впасти. Вест зловив її раніше, ніж вона торкнулася підлоги, відтак струсонув і жбурнув до стіни.

— Ти нас погубиш!

Її голова вдарилась об штукатурку — один, два, три рази. Одна його рука вхопила її за шию. Зуби зціплені. Тіло притиснуте до стіни. Коли його пальці почали стискатись, з її горла вирвався тихий хрип.

— Егоїстична, непотрібна… йобана… хвойда!

Волосся сплуталося, затуливши їй обличчя. Він бачив лише вузьку смужку шкіри, кутик рота й одне темне око.

Воно дивилося на нього. Без болю. Без страху. Порожнє, незворушне, як у трупа.

Стиск. Хрип. Стиск.

Стиск…

Вест