Читати книгу - "Вибрані романи"

не настільки вузький догматик, аби приписувати всі іспанські негаразди винятково одній національній ваді. Для письменника ця плідна художня тема була лише приводом для створення глибокого філософсько-психологічного твору, який вивчає процеси конструювання ідентичностей на основі ненависті й заздрості до Іншого.

Виняткове значення для реалізації ідейно-естетичного задуму твору мають наративні стратегії, розроблені автором. Він відкидає сповідальну форму нарації від першої особи однини, а вводить анонімного наратора, який веде оповідь од третьої особи однини минулого часу. Голос протагоніста Хоакіна Монеґро також представлений в нарації у вигляді періодично виникаючих уривків із щоденників. Таких «вставок» налічується чотирнадцять. Їхня довжина коливається від трьох-чотирьох рядків до трьох-чотирьох сторінок. Окрім того, в наративній структурі твору активно задіяні діалоги, а також внутрішні монологи, які є нічим іншим, як діалогами протагоніста з самим собою.

За спостереженнями відомого літературознавця К. Лонґгерста, історії у викладі наратора і Хоакіна Монеґро загалом ідентичні, але в обох версіях можна відмітити певні розбіжності. Насамперед це стосується прагнення наратора перекласти свою моральну відповідальність за ті чи інші оцінки на персонажів. Наприклад, у розділі XXXVI роману наратор, називаючи Абеля «цим величезним егоїстом», у дужках додає, що таким його вважали «його син і сват». За допомогою такої стратегії підводиться читача до висновку, що людська істота не є чимось монолітним і незмінним, вона відкрита для різноманітних інтерпретацій, як своїх, так і інших. Така система наративних стратегій утворює ефект багатопланового проникнення у внутрішній світ персонажа, розкриває його емоційний стан у процесі спонтанного становлення, але не дає читачеві надійних доказів стосовно однозначного сприйняття внутрішньої драми протагоніста.

Наративні стратегії, застосовані в романі, дають змогу реалізувати парадоксальні повороти у розвитку біблійного міфу про Каїна й Авеля, «переказаного» Унамуно. Роман не подає і навіть не намагається подати історію або вірогідний образ персонажа, чиє ім’я поставлено на обкладинці, як це відбувалося з такими реалістичними романами XIX ст., як «Пані Боварі» Г. Флобера чи «Девід Копперфілд» Ч. Діккенса. Замість цього читач знаходить історію про заздрість Хоакіна Монеґро до Абеля Санчеса, розказану наратором, і уривки сповіді самого Хоакіна. Складається враження, що головним героєм є він, а не Абель Санчес. Проте роман названо саме цим ім’ям. Це відбувається тому, що Абель Санчес є центром уваги, об’єктом пильного спостереження, до якого протягом усього життя прикуті погляди Хоакіна Монеґро. Абель Санчес — Інший, дзеркало, в якому Хоакін намагається розгледіти самого себе і через співставлення з ним витворити свою особистість. Таким чином, Унамуно, як і у випадку з «Туманом», має намір написати не традиційний «роман виховання» і навіть не твір, у якому здійснюється анатомічний розтин згубної національної пристрасті, як це заявлено а автокоментарях, а філософсько-психологічний аналіз процесів розбудови ідентичності одного індивіда через ненависть до іншого. Причому про особистість цього Іншого читач не має можливості скласти більш-менш вірогідне уявлення, адже постать Абеля, його вчинки, його душевні якості подані устами «ненадійного» й упередженого інформатора Хоакіна Монеґро. К. Лонґгерст зауважує: «Абель, таким чином, стає Іншим, якого носить у собі Хоакін, або краще сказати одним із кількох Інших, однією з кількох ідентичностей, з якими могла б співвідноситись особистість Хоакіна».

Парадоксальність ситуації дедалі більше загострюється тією обставиною, що читач не може схопити єдиної ідентичності не тільки Абеля Санчеса, а й Хоакіна Монеґро, який так само постає у кількох іпостасях. К. Лонґгерст налічує їх п’ять: 1) «я» Хоакіна, що дорівнює образу «позитивного» Абеля; цей образ є життєво необхідним для того, щоби Хоакінові було від чого відштовхнутися, щоби розбудовувати свою ідентичність; 2) ображене «я» Хоакіна, яке заздрить Абелю; 3) сатанічне «я» Хоакіна, яке стверджує себе в образах богозневаги, наслідуючи модель байронівського Каїна; цей образ читач може скласти зі слів наратора; 4) об’єктивований образ сатанічного «я» Хоакіна, намальований ним самим у його «Сповіді»; цей образ наближається до моделі «байронічного» трагічного героя, «який прийшов у цей світ, аби виконати свою місію і відчути „божественну несправедливість“»; 5) «я» Хоакіна, яке спостерігає і визнає існування всіх «я», згаданих вище. Тут виникає ключове запитання, яке агоніст-Хоакін задає собі: яке з моїх «я» є істинним? Запитання, яке, врешті-решт, не має відповіді, оскільки справжній Хоакін — це взаємодія між Хоакіном, який Споглядає себе, і всіма «я», що складають його особистість.

У романі «Тітка Тула» Унамуно на новому витку своєї духовної еволюції звертається до теми материнства як особливого виду креативності. В цій передмові вже згадувалось, що постать матері посідає окреме місце в інтелектуально-художньому світі Унамуно. Відомий іспанський філософ Х. Л. Абельян зазначав, що «Унамуно дивився на жінку виключно крізь її роль матері». У свідомості письменника дружина чоловіка обов’язково має стати його матір’ю, а чоловік — її маленьким сином, якого вона захищає своїм тілом од страшних загроз зовнішнього світу. В романі «Туман» Ауґусто згадує той втрачений рай, в якому він жив завдяки матері, і шукає їй заміну в особі своєї майбутньої дружини, яка одночасно має бути матір’ю його дітей. Дон Авіто Карраскаль, морально вбитий самогубством свого сина, так і каже йому: «Якщо хочеш отримати матір, одружися!» У багатьох творах Унамуно повторюється епізод, коли жінка зі словами «О, бідний сину мій!» обіймає свого чоловіка в той момент, коли він падає в безодню відчаю. Цей факт має суто біографічне пояснення, адже саме так рятувала Унамуно від тягаря болю його дружина Конча Лісарраґа.

Тому немає нічого дивного, що в романі «Тітка Тула» Унамуно створює образ жінки, охопленої буквально маніакальним бажанням материнства. Подібний образ з’являється в одній з «Повчальних новел» Унамуно «Дві матері». Сюжет цього твору в загальних рисах розвиває відому притчу про Соломонів суд: удова Ракель, коханка дона Хуана, не може завагітніти й мати дітей, але інстинкт материнства від цього розпалюється до високого градуса страждання. Ракель повністю поглинає Хуана і використовує його як біологічного батька дитини, яку він має зачати з іншою жінкою на ім’я Берта. Не перебираючи засобами, Ракель привласнює немовля. Безвольний Хуан буквально розривається між двома суперницями. Берта знову вагітніє, і цю другу дитину (цього разу хлопчика) Ракель залишає їй. Таким чином, інстинкт материнства другої жінки також задоволено. Тепер дон Хуан виконав свою біологічну місію й сходить зі сцени, загинувши за нез’ясованих обставин.

Хертрудіс, яку в колі родини називають тітка Тула, на перший погляд багато в чому схожа на Ракель: та сама потужна постать, яка підкоряє слабкого чоловіка (Раміро) та іншу жінку (свою сестру Росу), та сама манія материнства і навіть спосіб привласнення дітей дещо схожий (Роса, а потім