Читати книгу - "Крістіна"

в суспільстві.

Тато запитально на мене поглянув, і я неспокійно засовався в кріслі, бо під цим поглядом раптом стало незатишно.

— Мабуть, так.

— От тільки він перестав таким бути, правда ж, Деннісе?

— Так. Він змінився.

— Коли ти взагалі його бачив востаннє?

— У День подяки.

— З ним усе було добре?

Я поволі хитнув головою. Зненацька до горла підкотили сльози й бажання все йому вибовкати. Одного разу я вже мав таку охоту, але промовчав; і цього разу нічого казати не став, хоч і з іншої причини. На згадку мені спали слова Лі — про те, як вона переживала за своїх батьків у різдвяний вечір. І тепер здавалося: що менше людей знають про наші підозри, то безпечніше… для них.

— Що з ним відбувається?

— Я не знаю.

— А Лі знає?

— Ні. Певності нема. У нас є… деякі підозри.

— Хочеш про них поговорити?

— Так. У принципі, хочу. Але думаю, краще буде, якщо не говоритиму.

— Гаразд, — сказав тато. — Поки що.

І далі замітав підлогу. Шурхіт твердої щетини об бетон був ледве не гіпнотичним.

— Може, тобі краще поговорити з Арні, поки ще не пізно.

— Ага. Я теж про це думав.

Але та співбесіда була не такою, до якої я міг би прагнути.

Між нами знову запанувала мовчанка. Тато закінчив підмітати й обвів майстерню поглядом.

— А непогано виглядає, скажи?

— Чудово, тату.

Він трохи зажурено всміхнувся й прикурив «вінстон». Після серцевого нападу він майже повністю облишив куріння, але про всяк випадок тримав у себе пачку і вряди-годи покурював — зазвичай у стресовому стані.

— Брехня. Тут порожньо, чорт забирай.

— Ну… так.

— Деннісе, тобі потрібне дружнє плече, аби зійти нагору?

Я зіп’явся на милицю.

— Від плеча не відмовлюся.

Тато глянув на мене й хмикнув.

— Довготелесий Джон Сілвер. Папуги тільки бракує.

— Ти так і стоятимеш, хихочучи, чи підставиш мені плече?

— Та підставлю, де вже тебе подіти.

Я обійняв його рукою за плечі, знову почуваючись маленьким — у пам’яті зринули давно забуті спогади про те, як він відносив мене в ліжко недільними вечорами, коли я починав куняти на середині «Шоу Еда Саллівана». Його лосьйон для гоління досі пахнув так само.

На горішньому майданчику сходів тато сказав:

— Денні, скажи, якщо я лізу не у своє діло, але ж Лі більше не зустрічається з Арні?

— Ні, тату.

— То вона зустрічається з тобою?

— Я… насправді я не знаю. Мабуть, ні.

— Тобто поки що ні.

— Ну… ага, мабуть, так.

Я стояв ні в сих ні в тих, і, напевно, це було помітно, але тато все одно не відступався.

— А як ти думаєш, можна сказати, що вона покинула Арні, бо він уже не та людина, що раніше?

— Так. Я думаю, можна таке сказати.

— А він знає про вас із Лі?

— Тату, тут нема чого знати… поки що, в усякому разі.

Батько прочистив горло, потім наче поринув у задуму, та зрештою нічого не сказав. Я зняв руку з його плечей і взявся ладнати милиці, щоб іти далі. Мабуть, приділяючи трохи більше уваги, ніж це заняття вимагало.

— Дам тобі маленьку безплатну пораду, — зрештою промовив тато. — Не розказуй йому про те, що між тобою і нею щось є… навіть не думай зараз заперечувати, що нічого нема. Ти ж намагаєшся йому чимось допомогти, я правий?

— Тату, я не знаю, чи є щось таке, що Лі чи я можемо зробити для Арні.

— Я бачив його, двічі чи тричі, — сказав батько.

— Справді? — здивувався я. — Де?

Батько знизав плечима.

— На вулиці. У центрі. Знаєш, Деннісе, Лібертівілль не такий уже й великий. Він…

— Він що?

— Ледве впізнав мене. І наче старшим став. Тепер, з чистим обличчям, він виглядає значно старшим за свій вік. Я раніше думав, що він схожий на свого батька, але тепер… — тато раптово затнувся. — Деннісе, а тобі не здається, що в Арні міг статися нервовий зрив?

— Так, — кивнув я, шкодуючи про те, що не можу розповісти йому про інші, гірші варіанти. Ті, що змусили б мого старого запідозрити нервовий зрив у мене, якби я їх йому виклав.

— Ти будь обережний, — попросив він. І хоча вголос тато цього не промовив, я раптом відчув тверду впевненість у тому, що на думці в нього був випадок із Віллом Дарнеллом. — Деннісе, будь обережний.

Лі зателефонувала наступного дня й повідомила, що її батька викликали в Лос-Анджелес у справах, пов’язаних із кінцем року, і він експромтом запропонував, щоб уся сім’я поїхала разом з ним, подалі від холоднечі й снігів.

— У мами ця ідея викликала шалений захват, і я не змогла вигадати нічого правдоподібного, щоб відмовитись, — розповідала Лі. — Це лише на десять днів, а в школі заняття почнуться тільки восьмого січня.

— Круто, по-моєму, — сказав я. — Розважся там.

— Думаєш, варто поїхати?

— Якщо не поїдеш, тоді варто перевірити голову.

— Деннісе?

— Що?

Її голос трохи стишився.

— Правда ж, ти будеш обережним? Я… ну, я останнім часом багато про тебе думаю.

Потім Лі поклала трубку, залишивши мені тільки подив і тепло. Але почуття провини нікуди не поділося. Воно трохи зблякло, проте залишалося на місці. Батько спитав мене, чи я намагаюся допомогти Арні. А я намагався? Чи просто пхав носа в ту сферу його життя, яку він чітко маркував як заборонену… а в процесі відбив у нього дівчину? І що саме зробив би чи сказав Арні, якби дізнався?

Голова розколювалася від запитань, і я подумав: «Може, воно й на краще, що Лі на якийсь час поїде з міста».

Як вона сама сказала про наших батьків, це здавалося безпечнішим.

У п’ятницю, 29-го, в останній робочий день року, я подзвонив у лібертівілльський осередок «Американського легіону» й попросив до телефону секретаря. Його ім’я — Річард Маккендлес — я роздобув у вахтера будинку, і він же дав мені номер телефону. Виявилося, що належить цей номер магазину Девіда Емерсона, «хорошому» меблевому Лібертівілля. Мені сказали почекати хвилинку, а потім підійшов Маккендлес, з гудучим рипучим голосом, за яким поставав образ дужого шістдесятирічного чоловіка — такого, наче Паттон[147] і власник цього голосу пліч-о-пліч пробивали собі шлях через усю Німеччину на Берлін, а може, по ходу й зубами виловлювали з повітря ворожі кулі.

— Маккендлес, — сказав він.

— Містере Маккендлес, мене звати Денніс Ґілдер. Минулого серпня ви організовували військовий похорон одного чоловіка, його звали Роландом Лебеєм…

— Він був вашим другом?

— Ні, ми з ним були ледве знайомі, але…

— Тоді я не мушу щадити