Читати книгу - "На скрижалях історії"

канцелярську мишу, завалену кіпами паперу.

Якось зайшли до штабу комроти Губа й комбат Борисенко. Губа тихенько шепоче Івану, даючи гроші:

— Дістаньте нам десь вина, є ж тут у когось поблизу.

Швиденько збігав і приніс вина до канцелярії. Губа налив кухоль, поставив перед командиром батальйону й виголосив:

— Наші війська встановили прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні, скоро повний капут фашистам, за це й вип'єм зараз.

Підсунув Борисенку кухоль, сам узяв котелок, випили. Настрій у всіх піднесений, але не від винних парів, адже війні скоро кінець, кінець усім народним мукам. Офіцери вже знають, що 2 травня радянські війська повністю заволоділи Берліном, а зараз доконують фашистських недобитків, які ще огризаються й не здаються в полон по всій лінії фронту.

У рядах військових частин посилилася дисципліна.

III

Висіялися на небі ясні зорі, ніч узялася прохолодою. У цю глибоку травневу ніч ударив сніп яскравого світла над центральною вулицею міста Ананіїва й одноразово гаркнув гарматний залп, за ним у небо звився різнокольоровий фейерверк. Коли військові по тривозі вискочили на вулицю, тут уже все навколо кишіло цивільними. Команди не було ніякої, і тому військові злилися в одну масу з місцевим людом. Усі поздоровляють військових із перемогою, цілують, обнімають, плачуть, сміються...

Це дійсно колективне людське щастя й радість Перемоги. Люди звечора вже знали, що скоро буде надзвичайна подія, тож тільки оголосили про беззастережну капітуляцію німецько-фашистської армії, ураз усі повибігали на вулицю розділити радість з іншими. До ранку не вщухає тріумфування народу, який за ці роки стільки переніс горя, нужди й смутку.

Не так багато було в Івановому житті радісних моментів, а ця ніч таки дійсно його ощасливила, хоч на серці туга й на очах сльози. Молоді дівчата поздоровляють і цілують його. Не так давно він переживав таку ж радість, коли вийшов за ворота на волю з-за колючого дроту таборів «Кулойлагу» на Півночі європейської Росії.

Годині о другій дня скликали мітинг на площі за містом. На рівному, чистому полі прямокутниками виструнчилися частини й роти запасного 122-го полку, у центрі стоїть новозведена трибуна. Сюди прибуло все районне й військове начальство й доросле населення міста Ананіїва.

Відкрили мітинг. Багато промов висловлюють військові, цивільні, рядові й офіцери, інваліди й жінки. Скінчилося людське горе, ворога розгромлено, настав мир, хоч і забрала ця клята війна мільйони людських життів. Гарматна батарея дала салют на вічну славу полеглим у боях за Батьківщину. Скільки змішалося тут усього в купі: радості, сліз, печалі. Плачуть, тужать жінки, які одержали похоронки на чоловіків, братів, батьків і синів. Вічна їм усім пам'ять!

У штабі готують документи для першої демобілізації з армії осіб 1898 року народження. У цих списках числиться й Харченко Іван. Їх помістили в окремому приміщенні. З усього запасного полку таких набралося не так уже й багато, близько півсотні осіб. Семеро діб їх тримали, поки заготовляли документи й червоноармійські книжки. Отримали на дорогу сухі пайки й талони на обіди на пересильних пунктах.

25 липня 1945 року всіх демобілізованих провели за місто з оркестром. Командир полку Малашенко побажав щасливої дороги й вони неквапливо пошкрябали на вокзал.

У Радянській Армії Івану довелося послужити всього п'ять місяців, про що й записали в документі: «Демобілізований на підставі Закону Верховної Ради СРСР від 23.06.1945 р.».

Прямує до вокзалу, а в думках: «Куди ж мені тепер податися?». Тягне до сім'ї, а її немає, розпорошена по білому світу.

Весна — літо 1945 року. Перемога! Людей охопило якесь неповторне почуття. Не знає він, що там відбувається на батьківщині, у його рідному селі...

А там, у Вербівці, 9 травня в центрі села було людно, гамірно, святково, дівчата в національних українських віночках і стрічках. Грала нехитра музика, лунав спів, настрій у людей панував святковий, піднесений.

Відтепер щодня в райцентрі жінки брали за руки дітей, наривали букети квітів і йшли на залізничну станцію Кам'янка. Там збиралося багато люду. Кам'янчани стояли на пероні, повз них мчали товарні потяги. У вагонах широко відкриті двері, солдати горлали пісень, з перону люди кидали їм квіти, а вони викидали пачки кольорового паперу. Діти збирали ті листочки й ще довго зберігали в себе. Інколи деякі поїзди зупинялися, і з них вискакували солдати прямо в обійми рідних [70].

Розділ IV
І

Іван теж вискочив із потяга на пероні станції Кам'янка. Окрім сивої пухкої ковдри передранкового приземистого туману, ніхто його не зустрічав. На сході прорізувалася тоненька смужка світанку, поволі він усе владнішав.

Пошкандибав зі станції на Михайлівну правцем, польовим потоптом, насолоджуючись шепотом вітру, запахами степу, лісу й всіма відтінками ранішнього неба. З-за блакитного виднокола, десь із даленіючої імли за Кам'янкою, між Косарами й Юрчихою, викочувався поволі червонястий окраєць сонця, яке синило простір над тихоплинною річкою Тясмин.

Орожевлювалися у вранішньому небі прошвини хмарок і маревні серпанкові далини пообіч шляхів. Правобіч розляглося велике руто-буйне зелене пасмо урочища Тростянки, ліворуч урочище Діброва, трохи поодалік Парафилово, Барвінкове, Ребедайлове, Хіврочеве.

Вибрався, як колись у дитинстві, на маківку степової могили. Звідси як на долоні не лише ближній степ, а все широке роздолля, аж ген, де око тулиться до правобережних притясминських крутоярів.

Удивляється в степ так, аж очі млоїть. У далині побачив стадо корів на пасовищі й ватагу пастухів.