Читати книгу - "На скрижалях історії"

Від них дізнався, що його дружина повернулася й живе в селі з матір'ю й з дочкою Галею. З нею дівчинка років чотирьох. У нього відразу відпало бажання йти в Михайлівну, хоч і минуло вже багато років, як вони не бачилися. Зупинився в степу, хоче повернутися, а куди не знає...

Переборовши внутрішній різновій перечливих почуттів, таки вирішив іти на Михайлівну, адже там є крім чужих йому людей, і його рідна кровинка-дитина. Ніби відчуваючи невеселий його настрій, услід тільки сумно хитають головами прогонисті соняшники.

Зайшов до знайомої оселі, там усі в зборі. Донечка Галя цього разу не злякалася, кинулася до нього як до рідного батька, решта в оселі йому чужі. Привітався. У першій кімнаті теща. У дверях з іншої кімнати з'явилася Гелена, а за нею її дитина з бантиком на кучерявій голівці, у білім платтячку. Глянули одне на одного. Нараз із серця щезла, вилущилася бентежна радість від побачення з дочкою. Заціпенів, стоячи біля вхідних дверей, далі ступати не насмілюється, на руці шинель, за плечима речовий мішок-наплічник.

Примітив, що Олена розповніла, волосся заплетене в дві коси й віночком укладене навколо голови. Мовчать обоє, немає про що говорити, тепер вона йому чужа, як і він їй. Нарешті порушила мовчанку теща:

— Ну от і слава богу, що всі зібралися вдома.

А він, усе ще, стоячи біля дверей, спитав Олену, як колись її називав:

— Чия ж ти тепер дружина?

— Он мій чоловік, — указала рукою на велику світлину, яка висить над вікном на стіні. Він глянув: на ній військовий, старший лейтенант, без головного убору.

— Це його дитина?

Відповіді не послідувало. Замість того вона кивнула на фанерний ящик, майже метрової кубатури й сказала:

— Ось його майно.

Відкрила кришку й він мимохідь углядів там сувої сукна, військові костюми, офіцерську шинель, ордени, що отримав на фронті її чоловік.

— Де ж тепер чоловік твій?

— Він поїхав на японський фронт, війна вже закінчилася, а звідти невідомо коли повернеться.

Далі про щось говорити з Оленою не має сенсу: у неї свої інтереси.

II

Закинув Іван вище на плече речовий мішок-наплічник, шинель на руку, у думках попрощався з могилою нещасного сина, загиблого від ворожої гранати, і пішов назавжди з Михайлівни.

У центрі села під розлогим явором, що навіки лишився в пам'яті, стояла молода жінка, перечікуючи грозу, а біля неї малий хлопчик. Згадався той страшний осінній ранок 1937 року, коли востаннє бачив своїх синочків із матір'ю. Вони тоді гірко плакали вслід своєму батькові. Здавило груди, защеміло серце.

Так невесело для Івана минув перший день на рідній землі, присипав його попіл сизої ночі й підстреленим птахом день, поволі перетворившись в вечірній морок, заповз за обрій до невідомих країв. А ось, урешті, і залізнична станція Кам'янка.

У вікна вокзалу вже заглядає чорна як вугіль, запашна, як спілі лани, ніч, п'янить своїм пахом, томить до сну. Прихилився до стіни, заплющив очі, і провалився в глибокий рятівний сон.

Переночувавши на вокзальній лавці, рано-вранці зібрався правитися пішки, навпрошки через степ, до рідного села. Після багаторічних митарств по світу, простелився шлях на Вербівку, де народився й виріс, до батьківської хати. Шлях хоч і не довгий, дванадцять кілометрів із гаком, але думок перейшло за дорогу без ліку.

У Рудні по містку перейшов річку Тясмин, а далі розляглися кам'янські степи з козацькими могилами.

Ось і знайомий вербівський степ, родова твержа, обжита дідами прадідами земля, запах рідних трав, де він малим, збиваючи холодні ранкові роси й босими п'ятами прасуючи колючі стерні, гобіючи під градобоями, пас не одно літо в толоці худобу.

Іде Іван, а вранішній туман по коліна тече. Вийшов на Високу могилу, глянув звідти на долину, обігріті дитинством краєвиди, туди, де лежить село Вербівка. Вісім довгих років, не був на цій мовчазній могилі, не був і в степу.

Усе тут до глибини серця рідне. Він так любить цей степ, як своє давноминуле дитинство. З вершини Високої могили видно рідне село, воно поділене на дві частини невеличкою річкою. Село ще не відбудувалося.

Пізнав і те місце, де стояла батьківська хата, на вигоні біля неї панські вітряки, які теж спалені. Оця долина — це його рідна сторона, його батьківщина. До неї прагнув усією душею уві снах, там, у сутінках тайги за колючим дротом. Тож думає він у рідному селі, де жили його діди-прадіди, заякоритися назавжди, досить уже поневірятися по білому світу.

У спину через шинель припікає вранішнє сонце, що зійшло з-за Гаврилкового лісу. Народжується новий день. Новий день у житті Івана Харченка. Що він принесе йому, які нові випробування?

Кам'янка нар. Тясмин. 2014-2019 роки

Післямова

«Я не хочу, щоб в землю ішли без слід а безіменні, святі, незрівнянно чудесні вірні діти землі, горді діти труда».

З вірша «Дід умер» Василя Симоненка

Старенька хатка, похилена на правий бік. Солом'яний дах уже добре пошарпали вітри й дощі. Найтихіший, найрідніший притулок старості, спогадів і мрій Івана Борисовича Харченка. Тут він доживав віку із своєю дружиною, тихою колгоспницею-трудівницею. За учительською звичкою, сидів удома за столом, але вже не було перед ним кіп учнівських зошитів. А були