Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Вони залицялися одне до одного з безмовними благаннями й пестощами. Рани, вже напівзагоєні, забулися у тремтливому гарячковому збудженні.

Тутешнє літо, в цій колись пишнозеленій рівнині на краю Джентльменського моря, настало на півтора місяця раніше, ніж для родичів нетель, що жили на іншому березі. Температура поволі зростала, сягаючи найвищої позначки за минулі двадцять років.

У міжніжжях глитай-нетль прокинулися теплорегулюючі реакції. Гормони нестримно стугоніли в тілі разом із хвилями іхору. Унікальні конфігурації органічних та хемічних речовин спонукали яєчники й гонади до передчасної продуктивності. Вони раптом стали фертильними й агресивно збудженими.

Нажахані аспіди, кажани й птахи кидалися врозтіч у їдкому від хворобливих бажань небі.

Глитай-нетлі загравали в страхітливо-хтивому танці. Вони торкалися кінцівками й щупальцями, випускали нові частини тіла, яких не показували раніше. Троє менш ушкоджених нетель тягли свого родича, жертву Ткача, на струменях диму й теплого повітря. Поступово найсерйозніше поранена глитай-нетля перестала зализувати безмір своїх ран тремтливим язиком і почала торкатися побратимів. Еротичне збудження заразливо ширилося на інших.

Поліморфне чотиристороннє залицяння стало напруженим, ревнивим. Погладжування, торкання, збудження. Кожна нетля по черзі шугала вгору, до місяця, п’яна від хіті. Із захованої під хвостом залози виділялася хмарка емпатичного мускусу.

Інші ж жадібно лизькали психозапах, кружляючи в чуттєвих хвилях, мов дельфіни. Награвшись, вони злетіли вгору й теж оросили небо. До цього дня їхні сім’явивідні протоки не діяли. Тепер же крихітні метакраплі повнилися ерогенними, овігенними соками. Вони сласно боролися за право бути самкою.

З кожним наступним виділенням повітря заряджалося до все вищої точки хвилювання. Нетлі скалили могильно-сірі зубиська й заклично вищали. З-під хітину вологою скрапував афродизіак. Вони виписували карколомні віражі в потоках своїх пахощів.

Раптом гарячковий голос одного з учасників феромонної дуелі залунав усе більш тріумфально. Одна тінь відділилася від інших, полишивши товаришів далеко внизу. Від її виділень повітря просякло сексом. Атаки на останньому віддиху, ривки еротичної борні. Одна за одною нетлі закривали свої жіночі статеві органи, приймаючи поразку й маскулінність.

Торжествуюча нетля — все ще зранена від бою з Ткачем — ширяла високо в небі. Воно пропахло жіночими соками. Її родючість була беззаперечна. Вона доказала, що стане найкращою матір’ю.

Вона виборола право виношувати потомство.

Інші три нетлі схилилися перед нею. Вони стали самцями.

Відчуття нової матріаршої плоті доводило істот до шаленства. Вони кружляли, стрімко пікірували й піднімалися, збуджені й пристрасні.

Мати-нетля бавилася з ними, вела за собою над спекотним темним містом. Коли їхнє моління стало таким же нестерпним, як і її власна хіть, вона злетіла вгору та показалась у всій красі, розчахнула членистий екзоскелет і випнула до них свою вагіну.

Вона парувалася з ними, з кожним по черзі. На мить у небі застигало двотіле створіння, а потім стрімко неслося вниз, доки інші партнери чекали на свою чергу. Ті троє, що стали самцями, відчули, як розпрямляються і тремтять органічні складки, розкривається черево й уперше з’являються пеніси. Вони незграбно шарили кінцівками, відростками й кістяними зубцями; так само поводилась і самка-матріарх, тягнучись до них складним переплетінням кінцівок, — хапала, смикала й облітала.

Ковзала, з’єднувалася плоть. Кожна пара злягалася з гарячковою жагою і задоволенням.

Коли минули години спарювання, чотири знеможені глитай-нетлі повільно линули на розкритих крилах.

Повітря охололо, ложе з висхідних потоків слабло, і вони били крильми, щоб утриматися в небі. Один за одним троє самців відділилися й шугонули вниз до спекотного міста по поживу для себе й спільної дружини.

Вона ще деякий час ліниво колисалася в небі сама. Ворушила тремтливими антенками. Потім розвернулася й поволі полетіла на південь. Вона була виснажена. Усі статеві органи й отвори закрилися під райдужним панцирем істоти, щоб зберегти все отримане від самців.

Нетля-матріарх полетіла до купола кактів, наготувавшись вити гніздо.

Мої пазурі ворушаться, силкуючись розкритися. Їх стримують сміховинні брудні пов’язки, обмотані довкола, які ляскають, мов шмат шкіри.

Я йду, зігнувшись у три погибелі, вздовж колій, потяги пронизливо кричать на мене, вигукують свої гнівні попередження і мчать далі. Я крадуся по залізничному мосту, бачу, як хвилюються піді мною води Смоли. Я зупиняюсь і озираюся. Ген далі попереду й позаду мене ріка ритмічно постукує випадковим сміттям об берег.

Дивлюся далі на захід і бачу над рікою, над скописьком хаток Річкокірки, верхівку Оранжереї. Вона світиться зсередини. Яскравий пузир на темній шкірі міста.

Я змінююсь. Є в мені щось таке, чого не було раніше, а може, навпаки, щось в мені зникло. Я чую повітря, воно таке, яким було і вчора, а все ж інше. Сумніву не може бути. Щось піднімається у мене під шкірою. Я не певен, хто я насправді.

Я брів за цими людьми, мов німий. Нікчемна, бездумна присутність без власної думки й інтелекту. Не знаючи, хто я, як можу знати, що сказати?

Я вже не Шанований Яґарек, перестав ним бути багато місяців тому. Я вже не той шаленець, що лютував аренами Шанкеля, що рубав людей і трау, щуроджинів та лускоротих, винищив цілий звіринець войовничих хижаків, загони воїнів тих рас, про котрі раніше я й гадки не мав. Той лютий боєць щез.

Я не той, знеможений, що бродив пишнотрав’ям і холодними, суворими височинами. Я не той загублений, що ступав бетонними коридорами міста, заглиблений у себе, заблудлий, що прагнув стати знову тим, ким не був ніколи.

Нікого з них уже в мені немає. Я змінююся і не знаю, ким стану.

Я боюся Оранжереї. Як і в Шанкеля, в неї безліч імен. Оранжерея, Теплиця, Парник. Однак це всього лише рукотворне ґетто, у якому какти силкувалися відтворити край пустелі. Я повертаюсь додому?

Поставити питання — значить відповісти на нього. Оранжерея — не вельд, не пустеля. Це тільки сумна ілюзія, не більше, ніж міраж. Це не мій дім.

А якби це й була пустеля, ворота до серця Цимека, до сухих лісів і родючих боліт, до вмістища схованого в пісках життя і великої мандрівної бібліотеки ґаруд, якби Оранжерея була більше, ніж тінь, якби вона була пустелею, за яку вона себе видає, все одно не була б моїм домом.

Його не існує.

Я брестиму день і ніч. Пройду тими путями, що й колись, у тіні залізничних стовпів. Я крастимусь потворною географією цього міста й знайду ті вулиці, що привели мене сюди, знайду неглибокі цегляні канави, яким завдячую життям і своїм «я».

Я знайду обірванців, з якими ділив харч, якщо вони не вмерли ще від хвороби