Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— Ні, ще не читав. А що?

— Він дрібний віршомаз, — каже Гасюк, — і на цей раз, як не дивно, немає холуйства.

— Шановні друзі, я не дуже себе труїв комуністичною блювотиною, але зі Степаном Олійником маю трохи ближче знайомство, — почав я. — Сталося це так. 1957 року проходив юридичну практику в Теплицькому районі Вінницької области. Якось зайшов до районної бібліотеки. Дивлюся: посеред великої кімнати величезна купа порваних книжок. Бібліотекарка діставала книжку за книжкою з полиць, заглядала в довгий список і одну книжку знову ставила на полицю, другу рвала й кидала на купу. Я питаю: “Що ви робите?” Каже: “Вилучаю книжки відповідно до цього списку, який учора отримала з райкому партії”.

— То така велика кількість?!

— А їх тут таких багато зібралося, — мовила з якоюсь огидою.

Я проглянув кілька штук і кинув на купу. Дивлюся, аж зверху книжка Степана Олійника. Невеликого формату. Збірник поезії сторінок, може, на триста. Розірвана пополам. Переглянув кілька сторінок навмання. Прочитав про мудрого Сталіна, про КПРС, про московські рубінові зорі. Кажу бібліотекарці уїдливо з презирством: “Поет іще живий, а поезія його вже здохла! І сам міг би здохнути?” Плюнув у книжку і пожбурив її на велику купу. Бібліотекарці мої слова явно сподобалися, бо вона посміхнулася, штовхнула купу носаком і тихо лайнулася одним коротким словом — здається те слово було “гівно!”.

— Куди це подінете? — питаю.

— Відвезу в котельню. Хай спалять.

— Дивітеся ж, не роздавайте людям!

— Та що ви — усе знищу! — твердо запевнила.

Було це після XIX хрущовського з’їзду КПРС. Вони тоді вирішили трохи зменшити безсовісну одіозність так званої літератури соціялістичного реалізму. Ви ж, либонь, чули, що після XIX з’їзду Шолохову дозволили поїхати за кордон. Його там спитали, що таке метод соціялістичного реалізму. Він відповів: це метод, який виправдує комуністичну дійсність. Я не розумію Шолохова. Що означає така оголена правдива відповідь? Або він теоретичний анальфабет і зовсім не читав теорії соціялістичного реалізму, або він політичний диверсант і, користуючись нагодою, вирішив дати під саме дихало комуністичним теоретикам літературного методу соціялістичного реалізму.

— Пане Левку, — каже Леонюк, — ми щойно говорили про неокласиків Філіповича, Драй-Хмару, Зерова, Бургардта (Клена), Рильського. Перших чотирьох москалі знищили, Рильський залишився живий і прославляв Сталіна. Коли настала хрущовська відлига, він відразу взявся оприлюднювати заборонених авторів. Мав великий авторитет і зробив так багато за 1956–1957 рр. та першу половину 1958 року, як ніхто б інший не зробив. Який варіянт був би найкращий для України: так, як сталося — бо ж після 1956 року було кому скористатися віддушиною і надрукувати багато раніше заборонених авторів, чи краще б у 30-х роках розстріляли всіх неокласиків? У другому випадку нікому було б писати. “Із-за гір та з-за високих сизокрил-орел летить…” — та інші холуйські вірші про Сталіна?

Його, Рильського, окупанти зробили рупором української інтелігенції, і цей рупор на весь світ вихваляв становище в Україні. А не було б його, світ би знав, що винищена вся творча інтелігенція, отже, Україна не вільна, а колонія. Колонії допомагали б стати незалежною державою, як допомагали іншим десяткам і десяткам колоній стати самостійними.

— Ви знаєте, — кажу, — Юрко Литвин, з яким я постійно обговорюю літературні проблеми, ставить питання руба: свідомий пишучий український патріот (націоналіст) не повинен співпрацювати з окупаційною пресою, тобто він повинен не друкувати своїх статей будь-якого змісту в газетах окупаційної влади. Він питає:

Як ставиться радянська влада до тих українців, які друкували свої статті в українських газетах, що виходили за німців? І відповідає: називає їх зрадниками, зовсім не входячи в зміст статей. Самого факту друкування статті в окупаційній пресі достатньо для звинувачення у зраді. Цей самий аршин Литвин прикладає й до московської окупації України: кожний українець, що друкує свої статті в радянській комуністичній окупаційній пресі, є зрадник українських інтересів. Якщо ви поділяєте цей підхід Литвина, то тут і відповідь на питання про ставлення до неокласиків.

— Він правий, — каже Христинич. — Чіткість принципів — велика справа. Вона вберігає від блуду й коливань.

— Думаю, що зло, яке Рильський завдав Україні, — каже Гасюк, — значно більше від того добра, яке він зробив Україні після XIX з’їзду КПРС.

Леонюк по суті з Гасюком погодився.

— Позиція Литвина, — продовжив я, — красива своєю простотою і ясністю. І все-таки я прихильник іншої тактики. Німці були недовго в Україні, тому не співпраця з їхніми газетами — це короткий період часу. Зовсім інша справа московська окупація. Журналіст, а особливо, письменник — це дар від Бога (чи природи). Письменник мусить творити, як жінка мусить родити. Можна примусити одного-двох не писати твори, але примусити всіх — неможливо. Їх можна примусити помовчати два-три роки, але примусити замовкнути назавжди — це вбити те, чим Бог обдаровує далеко не багатьох людей. Шкода, що Україна так довго під окупацією, але не можемо ігнорувати людську природу. Якщо ми будемо ухвалювати рішення проти людської природи, такі рішення не будуть виконані. Я рішуче і категорично проти творення і публікації антиукраїнської ідейної отрути, але я не проти публікації в окупаційних періодичних виданнях патріотичних статей.

— І тоді, — кинув Христинич, — комуністи скажуть: ми — демократи, дозволяємо друкувати в наших газетах критичні статті. І це показує комуністичний режим у пом’якшеному вигляді.

— Кому показує?

— Закордонню.

— Закордоння має про Союз різну інформацію, а нам важливо казати правду нашим людям, а наші люди, читаючи совітські газети, вишукують у них краплинки критичної думки, і якщо знаходять — раді. Будучи самі в тихій опозиції, вони раді зустрічати опозиціонерів і на сторінках газет.

— Давайте, — запропонував Гасюк, — повернемося до неокласиків. Тож як ви, Левку, думаєте, було б краще, коли б і Рильського знищили, як знищили інших неокласиків?

— Для мене всі ці проблеми вельми складні, бо я бачу їхню передісторію, зміст і наслідки, і позаяк одне пов’язане з іншим, то й важко дати отак собі однозначну відповідь, проте, якщо ви вимагаєте короткої і однозначної відповіді, то вона така: краще б і Рильський пішов разом з іншими на Соловки.

— А які сумніви щодо правильности такої відповіді? — питає Леонюк.

— Спочатку обґрунтую свою відповідь, а потім викладу сумніви, — відповідав я. — Москалі розбили