Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

армію УНР і окупували Україну. Окупація — це зґвалтування нації, це акт несправедливости. Розуміючи, що українці хочуть незалежности, москалі ніколи не організовували демократичні вибори і не поставили свою владу на суд народу, тобто вони відчували себе окупантами і ворогами українського народу. Це — перше. Друге: перед світом комуністи виставляли свою владу як владу робітників і селян, владу трудящого народу, владу справедливішу за всі види влад, що досі існували в світі. Факти з життя совітських народів мали підтверджувати правильність їхньої Марксової і Ленінової теорії, поширення якої у світі вони організували у небачено широченних масштабах. Ви ж розумієте етапи реалізації московської стратегії підкорення світу: навіювання марксизму-ленінізму (соціялізму) громадянам інших держав, потім створення на базі цієї ідеології соціялістичних і комуністичних партій, потім з допомогою Москви і для Москви захоплення ними влади. Усе це краще, тобто ефективніше можна робити, якщо в Союзі питання національне вирішено справедливо. Тому маскування дійсности було стратегічно важливим завданням. Москалі самі не могли говорити світові, що Україна задоволена владою і процвітає в Союзі РСР. Треба, щоб це говорили українці.

Група неокласиків, як ми знаємо, сформувалася 1922 року. Паралельно існувало чимало інших літературних і мистецьких об’єднань. Москалі всіх їх поставили перед вибором: соціялізм (комунізм) або смерть. Не так прямолінійно й категорично, але по суті справи саме так. І сотні талановитих людей розстріляли, а ще більше примусили служити собі. Із неокласиків усіх репресували, окрім Рильського. Усі вони — видатні таланти, тим-то про них більше говоримо, їх знищували як носіїв української самостійницької ідеї, а звинувачували в захисті буржуазних експлуататорських класів. Залишили Рильського, Тичину, Сосюру. Вони, особливо Тичина й Рильський, були рупорами, що трубили на весь світ від імени українського народу і виправдовували московський геноцид української нації — це їхня зовнішньопропагандивна функція. А всередині України вони робили ще більше зло: представляли чужу окупаційну владу за свою. Вихваляючи владу, виправдовували її репресивну політику. Виправдовуючи репресії на національній основі, вони вбивали в нашому народі ідею незалежного існування, ідею державної незалежности і тим посилювали окупаційний режим і послаблювали національний інстинкт самозбереження.

Виправдовуючи репресії на класовій основі, вони сприяли знищенню найенергійнішої частини селянства, чим сприяли погіршенню біологічної расової природи нашої нації. Як письменники — це категорія українців, що у простого народу користується авторитетом, вони своєю зрадницькою поведінкою штовхали мільйони українців до зневіри в можливість своєї державности, штовхали до примирення з чужою владою. Більше того, вони стирали грань між москалями й українцями у мовному, культурному і загалом духовному плані, сприяли русифікації й переходу мільйонів українців у стан московитів. Коли б не було рильських, самі москалі не могли б завдати Україні такої величезної шкоди.

— Це логічно, — каже Гасюк, — тому ми такої думки.

— Тепер, — продовжив я, — послухайте міркування в іншій площині. (Не в тій методі, коли сказав “так”, потім сказав “але” і після цього обґрунтовує цілком протилежну думку.) Ні, Рильський скоїв величезне зло проти української нації, виправдання немає, і того було б краще для народу, коли б він згинув разом з іншими на Соловках.

Я хочу зараз говорити в тому плані, що незалежно від нашої волі Рильський залишився живий, не спився, а був активний упродовж чотирьох десятиріч. Деспотія нищить таланти, (що між іншим, львів’янин Михайло Рудницький у праці “Письменники зблизька” вельми добре показав). Рильський же як поет майже не деградував на відміну від повної деградації Павла Тичини. У всякому разі він зробив величезну послугу українській літературі своїми чудовими перекладами з польської. Цей його внесок не можна недобачати і не можна недооцінювати.

А тепер візьмемо період після XIX з’їзду КПРС і період хрущовської відлиги. Щойно зверху ледь-ледь відгвинтили гайку, як Рильський узявся негайно готувати до друку й оприлюднювати заборонені твори Данила Мордовця, Володимира Самійленка, Мирослава Ірчана, Юліяна Опільського, Андрія Чайківського, Соколовсько-го. Потрібен був час, щоб підготувати до друку твори. До кількох із них Рильський сам устиг написати передмови. На це пішла друга половина 1956 року, а 1957 року з’являється ціла низка нових для нас авторів. На 1958 рік запланували вивести на світ Божий ще більше репресованих авторів і творів. На жаль, план видань 1958 року виконали тільки за перше півріччя. Цензурна рука, мов важка ляда цензурної скрині, прихлопнула план подальшого видання української літератури і в другій половині 1958 року вже нічого не вийшло. До речі, це доказ, коли закінчилася так звана хрущовська відлига. Імперія побоялася дати українцям патріотичну літературу.

Отже, два запитання: чи патріотична частина Спілки письменників України у повній мірі скористалася дворічною віддушиною і, друге, коли б не було Рильського, без нього встигли б за два роки оприлюднити стільки творів, скільки реально оприлюднили? Як ви думаєте?

— Зі старих письменників Рильський найбільш відомий, — каже Гасюк. — Він не попхався в політику, як Тичина чи Стельмах, і це робило начебто якусь межу між ним, старим українським інтелігентом, і пролетарською владою. З іншого боку своє холуйство перед владою він неодноразово підтверджував у своїх творах, тому і влада йому довіряла. За таких умов його намагання щоякнайбільше надрукувати заборонених творів він міг подавати як виправлення порушень соціялістичної законности — бо ж тоді все йшло під гаслом виправлення порушень соцзаконности, а не з національних мотивів, тобто знову ж у дусі вислужування перед партією.

— Казали кияни, — мовив Леонюк, — що Рильський, як бувало нап’ється, то з горя за біду України біжить до Дніпра топитися.

— Але жодного разу не добіг до Дніпра! — посміхнувся Христинич.

— Оце ж і виявляється його натура: і любить Україну, не може її викинути з серця, як багато хто зробив, і на рішучий крок нездатний, — сказав Леонюк.

— Напевне, — каже Гасюк, — і чекісти це помітили і тому не знищили його разом із Миколою Зеровим, Юрієм Кленом та іншими неокласиками, а залишили, щоб використати собі на користь. І все-таки гадаю, що від 1956 року ніхто інший не скористався б в інтересах України відлигою так енергійно, як Рильський.

— І чого, — кажу, — вони, ці всі наші письменники, не розв’язують проблему в дусі Некрасова, який сказав: “Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан”?

— Ви, Левку, — каже Христинич, — уже самі відповіли на це питання — поети не можуть не творити, не можуть не родити, як не може жінка не родити, бо вагітні творчістю.

— Авжеж, авжеж, —