Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Розділ 24. Останній акорд

Останній акорд

Тепер Святослав розумів, чому йому снилася шафа та смоляна хмара, схожа на мозок, із чорними очима. «Я буду замість тебе», – шепотіла та химера, і це означало, що в його мозку відбуваються незворотні зміни. Подвоєння особистості – здається, саме так це називав Єфим. Після зустрічі з Тімуром та його іншою сутністю Святослав не просто вірив старому Лестеру-Єфиму, а й більше не мав жодних сумнівів у правдивості його слів.

Здуріти можна. Святославові не вкладалося в голові, що все це відбувається саме з ним. Ще вчора він залишив Соню, яку любив понад усе на світі, і справу свого життя. А сьогодні – вже вбив людину (хоча вона, скоріш за все, й так загинула б від кулі Лестера), дізнався правду про себе і усвідомив, що зі шафи на нього полює ще одна його особистість. Оце так день!

Відчинивши двері «Leganza», Святослав повільно сповз із сидіння, на якому просидів рівно двадцять хвилин після того, як гурт «ВВ» вирвав його зі сну. Він сидів, переварюючи все, що з ним сталося, і спостерігав за яскравим небом, ледь вкритим хмарами, та воронами, що роїлися на верхівках іржавих кіосків. Птахів там зібралося не менше п’ятнадцяти – вони голосно каркали, метушливо перелітаючи з одного кіоску на інший, але не поспішали відлітати.

Прийшов час заглянути під задній капот, щоб дізнатися, чи справді там є той винахід Лестера і що він із себе представляє. У будь-якому разі доведеться чекати Тімура – навіть якщо він вирішить примчати одразу, йому знадобиться не менше п’ятдесяти хвилин, а то й усі шістдесят, щоб дістатися сюди.

Втім, Святослав сумнівався, що той з’явиться так швидко. Швидше за все, сімнадцятий чекатиме темряви – зараз його персона і без того під прицілом журналістів. Головне, щоб не під прицілом поліції, бо ті цілком могли організувати стеження.

На зв’язці ключів від «Daewoo», де були ключ запалювання, ключ від дверцят та доступу до бензобака, висів і ключ від багажника. Святослав вставив його в замок і провернув. У цей момент кілька воронів перелетіли на дах магазинчика «Все по п’ятнадцять», що розташовувався просто над ним.

Ніби теж хочуть побачити це диво техніки, подумав Святослав, й трохи підняв капот. Звідти вирвалося яскраво-блакитне світло, яке відбилося на його штанях яскравою стрічкою. Відтінок, який він не звик бачити в повсякденному житті.

Піднявши голову, перукар окинув поглядом кіоски та магазинчики, сподіваючись побачити повернення спалаху. Але навколо все залишилося незмінним – тьмяним і звичним. Лише світло з-під капота було насичено-блакитним, ніби належало іншій реальності.

Не вагаючись, Святослав повністю відкрив капот і зафіксував його, щоб той не зачинився. Блакитне світло миттєво огорнуло тіло перукаря, перетворивши шкіру на своє відображення. А вени проступили насиченим синім кольором, немов наповнені електричним струмом.

Якби хтось спостерігав за ним збоку, то побачив би ще більш дивовижну картину: по всьому обличчю та шиї Святослава мереживом розповзлися сині вени та судини, а його тіло набуло неприродно голубого забарвлення, ніби стало частиною цього світла.

– Ще тільки цього не вистачало, щоб ця штука випромінювала радіацію… – пробурмотів Святослав, дивлячись на свої неприродно забарвлені руки. – Треба було не відкривати.

Він важко зітхнув, намагаючись заспокоїти себе логікою:

 – Сподіваюся, Єфим не настільки старий, щоб забути про таку деталь, як, скажімо, попередження на кшталт: «І, до речі, ні в якому разі не відкривай заднього багажника».

Те, що світилася в надрах багажника, дійсно нагадувало двигун, але не звичайний автомобільний, а скоріше якийсь космічний реактор із «Зоряних війн». Уздовж конструкції простягалися трубки різних розмірів, заповнені блакитною рідиною, а в самому центрі пульсувало ядро, приблизно завбільшки з футбольний м’яч. Усередині нього безперервно відбувалися беззвучні спалахи, немов мініатюрні вибухи. Саме звідти й лилося те яскраве світло, ймовірно, це і було те саме розщеплення невідомої матерії, про яке згадував Лестер.

Довкола ядра розташовувалися вісім вузьких стрижнів, що більше скидалися на камертони, а між ними виднілися плати, схожі на материнські плати комп’ютерних системних блоків. Усе це разом виглядало настільки химерно й інопланетно, що Святославові навіть здалося, ніби він розглядає не винахід старого Єфима, а якийсь артефакт з іншого світу.

Спершу Святослав не чув жодних звуків, але, постоявши кілька хвилин у тиші, уважно розглядаючи двигун, уловив монотонне, приглушене гудіння. Воно було ледь помітним, майже на рівні підсвідомості, проте безперечно існувало. І це ще не все – він відчув, ніби у голові прояснилося.

Двигун явно випромінював певні імпульси, які Святослав тепер сприймав набагато виразніше. Ще, коли тільки-но сів за кермо «Daewoo Leganza» і розмовляв з Єфимом, його охопило дивне відчуття легкості, незрозуміле, але приємне. А зараз, стоячи впритул до цього технологічного дива, він відчував, як ця легкість стала ще потужнішою, майже відчутною фізично.

Ще раз уважно оглянувши вміст заднього багажника, Святослав рішуче опустив капот, прагнучи більше не потрапляти під вплив того дивного світла, відтінок якого він розрізняв навіть попри власні вади зору. Тепер, коли він дізнався все, що хотів, залишалося тільки одне – чекати на Тімура.

Він зустріне сімнадцятого так само, як у сні – біля седана, з револьвером у руці, щоб той одразу усвідомив: зброя тут не для краси. Це не дозволить Тімуру почуватися надто вільно чи розкуто, навіть якщо у нього самого теж буде пістолет. Святослав ще раз глянув на птахів, яких зібралося ще більше, потім сів на водійське місце, залишивши дверцята відчиненими – хотілося вдихати свіже повітря.

Святослав узяв аптечку з пасажирського сидіння, поклав назад снодійне, голку з ниткою, якими зашивав рану на животі, й перекинув її на заднє сидіння. Вату, просяклу кров’ю, жбурнув на землю біля седана – поруч уже валялася його прострелена сорочка. На місце аптечки, на переднє сидіння, тепер поклав револьвер Єфима.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍