Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

чи поруч Вітас і чи міцно спить. Прислухалася до нічної тиші. Здавалося, що чує подих Віоли, котра спить на дивані у вітальні. Двері між спальнею та вітальнею Рената залишила відчиненими. Швидше для Спамаса, якщо той раптом захоче їсти. Хоча правильніше було б залишити для Спамаса всі двері прочиненими — і в коридор, і з вулиці! Адже в будинку його явно не було! Цієї ночі присутність Віоли в їхньому будинку турбувала її набагато менше, ніж зникнення кота.

Розділ 89. Апстрит. Кент

Чорний кролик був найгладший чи найстаріший. Клаудіюс це збагнув відразу, як тільки його побачив. Усі інші кролики були і менші, і рухливіші. І жили інші кролики по два-три в клітці, а чорний жив сам-один.

Звісно, Пйотр забув сказати Клаудіюсу, що і клітки прибирати йому доведеться, і за харчуванням тварин стежити. Ні, все це було нескладно і навіть приносило задоволення. Все ж це краще, ніж дротові спиці в ребра кліток пхати.

Три ключі на колечку виявилися зручним приводом для короткого перепочинку. Тепер він збагнув, куди раз по раз відлучався Ласло. Іноді вони йшли і зникали на півгодини удвох із Тиберієм. Але удача не буває постійною. Тепер вона покинула угорців і всміхнулася литовцеві.

Клаудіюс згадав, як прийшов сюди вперше. Зайшов як хлоп’як. Розглядав кроликів і морських свинок, відчиняв клітки, гладив їх. Менші кролики забивалися в кут. Свинки ніби й не звертали уваги на те, що їх гладила людська рука.

Він тоді прийшов і став шукати на клітках імена тварин, що живуть тут. Але на клітках, крім овальної жерстяної бляхи з витиснутим написом «Made in Britain» жодних інших розпізнавальних знаків не було. Того дня, повернувшись в корівник-майстерню, він спитав у Ласло, як звати тварин. Ласло спочатку не втямив запитання, потім зареготав. «Нема імен, — сказав він. — Який сенс їх якось називати, якщо ті, хто їх купить, назвуть інакше?!»

Логіка в словах Ласло була — відразу відчувалася ґрунтовна людина із села, нехай навіть і з угорського.

І залишилися кролики і свинки безіменними. Клаудіюс їх годував, гладив, намагався продати (й іноді продавав).

— У нас завжди має бути в наявності не менше семи кролів і п’ятьох свинок, — сказав Пйотр, проводячи додатковий інструктаж. — Більше немає сенсу — можуть занедужати, і тоді доведеться випускати їх на волю. Не ветеринара ж викликати!

І справді, виклик ветеринара коштував п’ятдесят фунтів, один кролик — двадцять, а одна свинка — десять.

Тоді ж Шляхтич дав Клаудіюсу телефон якогось Фелікса, котрий, якщо було треба, привозив нових свинок і кроликів. І попередив, що Фелікс може спробувати продати їм тварин однієї барви: чорних або сірих. У такому випадку треба купувати у нього одного чорного й одного сірого. Не більше. «Однакові кролики не продаються! Покупець ніколи не вибере собі одного з п’яти однаково чорних! Але якщо буде один сірий і четверо чорних, він, швидше за все, вибере сірого!»

У досконалому розумінні свого маленького бізнесу Пйотрові відмовити не можна було.

Фелікс продавав кроликів по десять фунтів, а свинок — по п’ять.

Так Клаудіюс також став тямити основи бізнесу, власне, дуже дрібного бізнесу. Але бізнес цей залишався для нього хоч і цікавою справою, але чужою.

Кролики ж, навпаки, стали майже рідними. Особливо він прикипів до чорного. Мабуть, тому, що той був найбільшим і жив у клітці сам, отже, був таким же самотнім, як Клаудіюс. Хлопець якось сам себе розсмішив, подумавши, що і він, як цей кролик, живе в клітці цілком сам-один — два угорських кролики до уваги не беруться. Головне, що він сам, а його «кролиця» втекла.

— Назву я тебе Інґридою, — сказав якось, присівши навпочіпки біля клітки, Клаудіюс.

Чорний кролик ніяк не відреагував на свої «хрестини». Він також звик до молодого литовця і, побачивши його руку, що залазить через відкриті дверцята в клітку, не ховався в куток, а навпаки, робив маленький стрибок уперед, до дверцят. Може, тому, що іноді ця рука простягала кролику морквину.

— Ну що, Інґридо? — гладив Клаудіюс кролика. — Як гадаєш? Що мені тепер робити?

Кролик мовчав.

Клаудіюс гладив м’яку шерсть і продовжував свої мірку­вання.

— Ми ж поїхали вдвох. Про це всі наші друзі і батьки знають. Було б дивно повернутися додому самому... Хоча й хочеться... Але це туга за рідною домівкою, просто туга по дому. Тут усе одно краще, тут є шанси... Які шанси? А бог його знає — різні й несподівані. Я б ніколи не подумав, що стану садівником або буду майструвати клітки для таких, як ти! Я б без Інґриди, певна річ, і не став би садівником. Але тепер я без Інґриди. Хоча вона тут поруч, і ми іноді гуляємо вздовж моря. Вештаємося так, як я робив це раніше з іншими дівчатами по пляжу Паланги або на Куршській косі. Тільки тепер вона не Інґрида! Тепер вона Беатріс! Що це означає? Те, що тієї Інґриди, з якою я сюди приїхав кілька місяців тому, більше немає? Як гадаєш?

Пальці Клаудіюса погладили раптом кролика проти шерсті, і тварині це не сподобалося. Він відскочив у дальній кут клітки.

— Гаразд, вибач! — спохопився Клаудіюс, злякавшись, що так можна втратити надійного слухача, який краще за будь-яку людину вміє берегти таємницю.

Узяв морквину, простягнув кролику, але той не зрушив з місця.

Клаудіюс зітхнув, глянув на екранчик мобільного, перевіряючи час. Робочий день скінчився. Можна йти на автобус і їхати додому. Додому чи «додому»? Хлопець усміхнувся. А потім ще раз губи розтягнулися в посмішці: згадав, що завтра — неділя. А в неділю вони з Інґридою гуляють, їздять автобусом по Кенту, немов нічого в їхніх стосунках і не змінилося.

Наступного ранку близько десятої він постукав у двері з табличкою «Беатріс». Блакитні літери на білому тлі викликали тільки морські асоціації і, здавалося, жодного стосунку до Інґриди не мали.

— Беа ще валяється, — повідомила йому Міра.

— Але ж не спить! — уперто наполягав Клаудіюс.

— Ні. Беа, ти встанеш? — гукнула, обернувшись усередину кімнати, молода чешка.

— Це Мак Клауд? — долинув з-за прочинених дверей голос Інґриди. — Нехай мене гукне голосніше!

— Беатріс! — гукнув Клаудіюс, і в роті з’явилося таке відчуття, ніби він пошкодив язик. Таким неприродним здалося йому це ім’я.

— Ще раз! — попрохала Інґрида.

— Беатріс, ходімо гуляти!

— Добре, умовив! Через п’ятнадцять хвилин унизу! — прозвучало з-за спини