Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Чешка всміхнулася й закрила двері.

Небо віддало частину своєї недільної синяви морю. А сонце в цю синяву додало жовтого. Все здавалося тепер яскравим і радісним. Так, мабуть, і має бути в неділю, щонеділі. Так думалося Клаудіюсу, поки він стояв на кручі над піщаним пляжем, над морем, відступивши метрів сто від межі припливу.

Клаудіюс знав, що приплив уже почався, що незабаром море наблизиться до міста і залишиться на цьому місці до вечора. А потім знову почне відкочуватися назад.

Іноді, коли прокидався дуже рано, Клаудіюс виходив і гуляв оголеним узбережжям, уважно дивлячись собі під ноги. Звідти він уже назбирав чимало уламків рибальських глиняних люльок. Підняв і приніс у кімнату. Вони тепер прикрашали вузьке підвіконня. Там же, серед цих глиняних білих уламків колишнього рибальського побуту, лежала знайдена ним стара залізна виделка. Зубці її були вкриті іржею, але фігурна кістяна ручка дивувала тонким, акуратним різьбленням, що добре збереглося.

— Ну що, спочатку хочеш провідати «Морріса»? — спитала Інґрида.

Клаудіюс кивнув.

Вони доїхали на автобусі до Герн Бей. Пластикове відро і щітка для миття машини зберігалися тепер прямо в багажному відсіку позаду. Дерев’яна рама багажного відсіку «Морріса Майнора» відчинилася, як дверцята в шафі. Клаудіюс вилив половину бутля води в відро, взявся мити машину. Інґрида відійшла і непомітно сфотографувала його за цим заняттям. Вона так і стояла збоку, метрів за двадцять, поки машина не заблищала, аж поки задні дерев’яні дверцята машини не зачинилися.

— Ну все, ритуал закінчений! — сказав хлопець, озираючись на блискучу чистеньку машину.

— Із тебе вийшов би непоганий батько, — грайливо сказала Інґрида.

Клаудіюс спробував збагнути, жартує вона чи каже серйозно? І не втямив.

— Куди поїдемо? — спитав він.

— Давай у Морекомб! Кажуть, там гарна набережна!

Уже на другому поверсі даблдекера, розглядаючи карту Кента з лініями автобусних маршрутів, він задумався: наскільки ще вистачить цього Саду Англії для їхніх спільних прогулянок, для їхніх маленьких відкриттів у цьому справді чарівному напівказковому графстві Кент? Він дивився на лінію берега, на крапки містечок і сіл, і сподівався, що на цій мапі містяться далеко не всі, що можна відкрити для себе, куди можна приїхати вдвох. До Морекомба залишалося ще шістнадцять миль. Інґрида уважно дивилася у вікно. Йому захотілося привернути її увагу.

— Знаєш, як я чорного кролика назвав?

— Як? — обернулася вона.

— Інґридою.

— А що будеш робити, якщо його куплять? — усміхнувся Інґрида.

— Тоді назву Інґридою іншого кролика.

— Клонування імені — справа невдячна! — реготнула Інґрида. — Але це твоя справа. Твої кролики і твоя справа! Ти, до речі, впевнений, що чорний кролик — це вона?

Клаудіюс похитав головою.

— Яка різниця? — стенув він плечима. — Яка кролику різниця, як його назвали?

— Мабуть ти маєш рацію! — награно-серйозно промовила Інґрида.

Розділ 90. Лілль

Андрюс уже два дні не виходив на вулицю. Просто не було бажання. Перший тиждень їхнього перебування в Ліллі добігав кінця. Барбі встигла за останні два дні заробити п’ятдесят євро, але далися їй ці гроші нелегко. Ніколь, мабуть, умовила трьох своїх приятельок-пенсіонерок дати молодій дівчині підзаробити, прибираючи їхні помешкання. Три квартири двічі на тиждень по сім євро за годину. Дві абсолютно нормальні і навіть своїм внутрішнім затишком підіймають настрій. І одна — занедбана, захаращена, що входило у повну суперечність із господинею — вісімдесятирічною Анн, трохи згорбленою жінкою, котра проте стежила за собою і навіть користувалася парфумами та кремами. Повітря в помешканні Анн було таким застояним, що Барбора відразу ж пішла на кухню перевірити плиту. Подумала, що пахне газом. Плита у Анн виявилася електричною. Барбі відчинила на кухні вікно і хотіла було відразу ж піти відкрити вікна в кімнаті, але господиня миттю вікно зачинила і показала жестом, що дуже боїться протягів. Ця квартира, якщо поставити за мету привести її до ладу, очистити від пилу і від усього непотребу, забезпечила б Барбору роботою на кілька тижнів. Але ця думка Барбору не втішила.

Уранці за сніданком вона виглядала все ще втомленою, такою ж, як повернулася в квартиру Ніколь увечері напередодні.

Андрюс мовчки жував багет із вишневим джемом і запивав чаєм.

Ніколь, яка без успіху спробувала зав’язати легку розмову про погоду, занурилася потім у якісь власні думки.

Андрюс спостерігав краєм ока за господинею. Йому здалося, що Ніколь про щось непокоїлася і при цьому кілька разів поглянула на Барбору.

— Я на вечір щось смачненьке приготую, — несподівано пообіцяла господиня голосом суворої вчительки. — І ми за вечерею поспілкуємося!

Андрюс згадав, що все життя Ніколь пропрацювала в школі для важких дітей. Збагнув, звідки виринула ця її інтонація. Втямив, що господиня оселі побачила в них саме «важких дітей», із якими треба працювати. Адже вона і так уже «працює» з ними з дня від’їзду Франсуа у Париж. За ці дні він уже чув у її словах приховані мудрі поради або пояснення, які мали б його самого підштовхнути до правильного висновку. А тема бесід не змінювалася, залишалася колишньою — їхнє з Барборою майбутнє.

Барбора через півгодини вирушила в квартиру старенької Анн — продовжувати наводити там лад.

Андрюс, залишившись сам-один, засумував. Потинявшись по вітальні, знову сів за стіл, уже прибраний після сніданку. Піднявся на другий поверх в їхню тимчасову спальню, де на столику-трюмо лежала листівка з адресою офісу благодійних клоунів. Покрутив її в руках — уже вкотре.

— Чому вони тут усі на безкоштовній допомозі схиблені? — спитав сам себе розгублено і втупився в своє відображення в дзеркалі столика-трюмо. Люстро віддзеркалило його розгубленість.

Думка про те, що робити йому в Ліллі нічого, вже не викликала на губах присмаку гіркоти. Ця думка просто трансформувалася в факт. Факт, який існував ніби сам по собі, окремо від тієї людини, якої стосувався. Але ігнорувати його при цьому не вдавалося. Він ходив слідом за Андрюсом по спальні, спустився за ним слідом у вітальню і разом із Андрюсом укотре вже підійшов до вікна, за яким хоч і не йшов дощ, але нічого радісного або відволікаючого від думок — навіть людина із двохсотвідсотковим зором побачити б не змогла. Нудна вулиця, однакові будинки, однакові вікна, за одним із них живе пенсіонер Бернар — вірний приятель Ніколь, котрий схоплюється завжди із самісінького ранку і саме тому вирушає через день у булочну, до якої десять хвилин ходи. Андрюс уже знав, здавалося, все, що можна було знати про цю вулицю. Більше знати не хотілося.