Читати книгу - "Останнє літо"

Серпілін поклав трубку. Стомлено потер обличчя руками й знову взяв трубку, наказавши з’єднати себе з Кирпичниковим. І, чекаючи, поки з’єднають, усміхнувся до Захарова.

— Навіщо дражниш? — тихо спитав Захаров, озирнувшись на Миронова, який під час розмови з командуючим фронтом делікатно відійшов убік.

— Не дражню. — Серпілін перестав усміхатись. — Навпаки, набагато глибше шаную, ніж раніше. Але нехай не забуває, що я командарм, і мені про порядність нагадувати не треба. Нехай нагадує тим, кому треба, якщо в нього є такі…

— Усе воно так, — сказав Захаров. — Та не хотілося б, щоб взаємини зіпсував.

— Будемо добре воювати — не зіпсуємо. А провалимо справу — про які взаємини мова? — сказав Серпілін і, почувши в трубці голос Кирпичникова, почав пояснювати йому про дивізію, яку — нічого не вдієш — доведеться віддати сусідові!

Потім поклав трубку і покликав Миронова.

— Пробачте, Віталію Вікторовичу, що перервав вас.

Доповідайте далі. Мабуть, щось хороше від вас почуємо, коли самі поспішаєте доповісти.

— Не зовсім так, товаришу командуючий, — сказав Миронов.

Виявилося, що його лівофлангова дивізія знову застряла, відбиваючи контратаки німецької піхоти з самохідками.

— Хочу сам туди виїхати, — сказав Миронов. — Прошу дозволу.

— Коли правильно вас зрозумів, поспішаєте нас вирядити? Заважаємо виїхати?

Миронов мовчав, але в очах у нього можна було прочитати: «Так, заважаєте. Коли б не було вас тут, уже поїхав би в дивізію».

— Правильно, треба й нам з членом Військової ради рушати, — сказав Серпілін.

Та Захаров несподівано для нього раптом звернувся до Миронова:

— А я, мабуть, теж у дивізію поїду. Разом подивимося: чому там німці не за законом діють? Щось самохідок у них надто густо стало! Що не донесення — самохідки! Коли починали, розвідка нам так багато самохідок не показувала…

Почувши, що Захаров знову збирається їхати разом з командиром корпусу, Серпілін спершу подумав несхвально: чи не надто багато опіки! Але потім вирішив — Захарову видніше. І першого дня, під час невдалих дій Миронова, не вилазив від нього, і сьогодні зранку в нього.

І, може, краще від тебе знає зараз, чим підтримати його дух. Захаров взагалі знає, що робить.

— З тобою ввечері зустрінемося, — кивнув Серпілін Захарову. — А вам, Віталію Вікторовичу, — потискуючи руку Миронову, сказав він, — на прощання порада: не забувайте про бога війни! Добре, звісно, самому комкорові в дивізію приїхати, та коли в нього при цьому ще в запасі, в кулаці, два-три артилерійські полки затиснуті, якими він без зайвих розмов здатний допомогти, — ще краще.

І набагато! Боюся, що ваших підлеглих німець успішно контратакує не тому, що такий уже сильний, а тому, що артилерія у вас ще й досі їде до переднього краю. А час би доїхати!

Попрощався, сів у віліса й, як тільки рушили, спитав у Прокудіна, що сидів позаду:

— Учора ви в оперативному відділі проектували, що німець проти нашого правого сусіда сьогодні зранку відхід почне. Так?

— Так точно, — мовив Прокудін.

— А він зранку не почав. Міркував, певне, як і ви, але наказу ще не мав. А тепер одержав.

— Кирпичников усе-таки за ранок дуже заглибився, — сказав Прокудін. — Їм нічого іншого й не лишалось робити, як починати відхід, коли Кирпичников до Дніпра вийшов…

Думати так, як думав зараз Прокудін, було приємно: що саме ми, наші успіхи — причина того, що німець почав відступати не тільки перед нами, а й праворуч від нас.

Але хоч як солодко так думати, головна причина все-таки інша: обидва сусідні фронти, що завдавали головні удари, пройшли так далеко вперед, що німець відчув загрозу мішка. Звідси і його наказ на відхід!

Серпілін з тривогою згадав про Могильов, що німець і звідти може почати відхід за наказом раніше, ніж ми переріжемо у нього в тилу і Мінське, і Бобруйське шосе.

Ось чого повинна не допустити рухома група! Ось що головне! А чиї раніше за інших полк і дивізія увірвуться в Могильов — твоя чи сусідова, що ліворуч, нехай і хочеться, щоб твоя, — то вже річ другорядна…

Приїхавши до рухомої групи, Серпілін мав змогу пересвідчитися, що Бойко з притаманною йому скрупульозністю простежив за виконанням задуманого. Всі частини рухомої групи були вже зосереджені в лісах, обабіч битого шляху, звідки вони могли швидко вийти до переправи, а командири частин зібрані у командира танкової бригади.

Полковник Галчонок зустрів Серпіліна на узліссі.

Чекав там.

— Дозвольте супроводити до штабу бригади?

— А далеко він у вас?

— Триста кроків звідси, товаришу командуючий.

— Якщо триста кроків — дійдемо. Набридло за день їздити.

Серпілін виліз з машини й пішов наїждженою колією через ліс поруч з командиром бригади.

— Коли Дурдиєв привіз вам наказ?

— Рівно о шістнадцятій.

— А де він тепер?

— У мене в штабі. Знайомимо з наказом командирів і самохідного, й стрілецького полків. Вони пізніше прибули.

— А сапери де?

— Командир саперного батальйону вже був у мене, коли наказ привезли. Відіслав його вперед з моїм помпотехом.

Дав їм два танки, бронетранспортер, два «студебекери» для роти саперів і послав уперед. Нехай самі особисто всю дорогу перевірять на прохідність. Завдання поставив — до самого Дніпра. А якщо, поки доберуться, там уже міст наведуть, нехай і той міст особисто перевірять, переправляться!

— Розумно. Добрий у вас помиотех? — спитав Серпілін, згадавши, якого прочухана дав тому самому помпотехові.

— У нас усі добрі, товаришу командуючий. Поганих не тримаємо.

— У принципі правильно, — всміхнувся Серпілін. — У мене теж усі добрі. А все-таки скільки танків з тих, що мали напередодні наступу, цілком справні? Скільки піде?

— Скільки мали — стільки й маємо. Всі підуть.

— Коли так, згоден, що помпотех