Читати книгу - "Етюди про звичаї"

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 135 136 137 ... 159
Перейти на сторінку:

Всі ці вигуки пролунали саме в ту мить, коли відвідувач у старій шинелі зачинив за собою двері з смиренною нерішучістю, властивою людям, яких не милує доля.

— Незнайомий спробував усміхнутися, але на незворушних фізіономіях писарів не побачив ані проблиску привітності, — і обличчя його знову застигло. Він, безперечно, знав людей, бо насамперед, і то дуже чемно, звернувся до хлопця на побігеньках, сподіваючись, що принаймні цей підліток відповість йому:

— Пане, чи можу я бачити вашого патрона?

Пустун не пустив ані пари з уст, тільки легенько постукав себе пальцями лівої руки біля вуха, мовби кажучи: «Я глухий!»

— Чого вам треба, добродію? — спитав Годешаль, проковтнувши здоровенний шмат хліба — ним, далебі, можна було б заткнути жерло гармати; потім він став гратися своїм ножиком, а тоді закинув ногу на ногу так, що одна злетіла мало не до самісінького носа відвідувачеві.

— Пане, я приходжу сюди уже вп'яте, — відповів прохач. — Я хотів би поговорити з паном Дервілем.

— Маєте до нього справу?

— Так, але я можу викласти її тільки панові…

— Патрон спить; коли ви хочете порадитись із ним щодо якихось труднощів, то приходьте запівніч — тільки тоді він по-справжньому сідає до роботи. Та якби ви захотіли втаємничити у вашу справу нас, ми не гірше за нього могли б…

Відвідувач стояв нерухомо і смиренно розглядався навсібіч, мов той пес, що крадькома прошмигнув у чужу кузню і чекає копняка.

— Писарі не бояться злодіїв — це одна з переваг їхнього ремесла, — тож і писарі пана Дервіля не запідозрили прохача в старій шинелі у лихих замірах і не заборонили йому оглядати приміщення. А він видивлявся, де б сісти, бо, мабуть, був дуже втомлений, — проте сісти було ніде. В конторах стряпчих не ставлять зайвих стільців. Хай навіть котрийсь із клієнтів, знемігшися, й піде сердитий, зате він не забере зайвого часу: адже цей час досі «не розтаксовано», як казав один колишній прокурор.

— Пане, — відповів нарешті прохач, — я вже мав честь повідомити, що можу викласти свою справу тільки панові Дервілю. Я почекаю, поки він прокинеться…

Букар тим часом закінчив свої підрахунки. Почувши запах шоколаду, він підвівся з плетеного крісла, підійшов до каміна, зміряв старого поглядом і, приглянувшись до його шинелі, скривився, як середа на п'ятницю. Певно, він збагнув, що хоч скільки труси цього клієнта, з нього не витрусиш і ламаного гроша, і, щоб вирядити з контори невигідного прохача, вирішив покласти край розмові.

— Вони сказали вам правду, пане. Патрон працює тільки вночі. Якщо у вас важлива справа, то раджу зайти до нього за годину по півночі.

Прохач приголомшено глянув на старшого писаря і на якусь мить укляк на місці. Писарі, звичні до зміни виразів облич та химерних повадок клієнтів, людей здебільшого нерішучих і заглиблених у свої думки, знову заходилися снідати, хрумаючи, мов коні в яслах, і не звертали більш уваги на старого.

— Ну, то я зайду ввечері, пане, — мовив нарешті прохач з упертістю нещасливця, який марно намагається вивести шахрая на чисту воду.

Єдине, чим Бідність може помститися Правосуддю та Благодійності — це зловити їх на брехні. А викривши Суспільство, бідняки потім звертаються до Бога.

— Ото вперта довбешка! — вигукнув Сімонен, не чекаючи, поки за старим зачиняться двері.

— Його начебто з могили викопали, — зауважив один із писарів.

— Це якийсь колишній полковник, що домагається пенсії, — сказав старший писар.

— Та ні, це старий воротар, — заперечив Годешаль.

— Б'юся об заклад — він дворянин! — вигукнув Букар.

— А я закладаюся, цей стариган — воротар, — правив своєї Годешаль. — Такі виношені, засмальцьовані, обтріпані шинелі можуть носити тільки воротарі; так їм призначено самою природою! А стоптані чоботи, які просять каші, а краватка, що править йому за сорочку — де ви таке бачили? Він ночує десь під мостом.

— Можна бути дворянином — і відчиняти двері пожильцям! — вигукнув Дерош. — Це іноді трапляється.


— Ні, — заперечив Букар під загальний регіт, — я певен, що в тисяча сімсот вісімдесятому році він був броварем, а за Республіки — полковником.

— Веду вас усіх на якусь виставу, якщо він справді служив у війську, — сказав Годешаль.

— Згода! — відповів Букар.

— Пане, пане! — загукав Сімонен, відчинивши вікно.

— Навіщо він тобі здався? — мовив Букар.

— Я хочу спитати, полковник він чи воротар. Хто-хто, а вже він це знає напевне.

Писарі знову вибухнули реготом. А старий уже піднімався сходами.

— Що ми йому скажемо? — запитав Годешаль.

— Покладіться на мене, — відказав Букар.

— Бідолаха відвідувач увійшов нерішуче, ховаючи очі, — може, боявся, що пожадливий погляд на їжу викаже, який він голодний.

— Пане, — звернувся до нього Букар, — назвіть, будь ласка, своє ім'я — може, патрон захоче спитати…

— Шабер.

— Ви, бува, не той полковник, що загинув під Ейлау? — спитав Гюре, який досі мовчав; йому теж закортіло взяти участь у загальній розвазі.

— Той самий, пане, — відповів старий з величною простотою.

І він вийшов з контори.

— Виграв! Моє зверху!

— Сміх, та й годі!

— Ти ба!

— Отакої!

— Ви таке чули?

— Ото старий плутяга!

— Трін-ля-ля, трін, трін!

— Брехня!

— Пане Дерош, ви подивитеся виставу на дурняка, — сказав Гюре четвертому писареві й дав йому такого стусана в плече, що звалив би й носорога.

— Це викликало справжнісіньку бурю криків, реготу, вигуків, —

1 ... 135 136 137 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етюди про звичаї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Етюди про звичаї"