Читати книгу - "Етюди про звичаї"

щоб їх передати, довелося б вичерпати увесь запас звуків, що існують у природі.

— А до якого театру ми підемо?

— До Опери! — промовив старший писар.

— Ну, ну, — заперечив Годешаль, — про театр не було мови. Якщо схочу, то поведу вас подивитися на мадам Сакі.

— Мадам Сакі — це не вистава, — сказав Дерош.

— А власне, що таке вистава? — провадив Годешаль. — З'ясуймо спершу значення цього слова. На що я закладався, панове? На виставу. А що таке вистава? Те, на що люди дивляться…

— Ну, коли виходити з цього, то ви, либонь, поведете нас дивитись на воду, яка тече під Новим мостом! — урвав його Сімонен.

— … те, на що люди дивляться за гроші, — докінчив Годешаль.

— Ба ні, за гроші можна дивитися на безліч усілякої всячини, яку ніяк не назвеш виставою. Означення хибує на неточність, — сказав Дерош.

— Та вислухайте ж мене, нарешті!

— Ви заплуталися, друже, — зауважив Букар.

— Курціус — це вистава чи не вистава? — спитав Годешаль.

— Ні, — відповів старший писар, — це кабінет воскових фігур.

— Закладаюся на сотню франків проти одного су, — вів далі Годешаль, — що кабінет Курціуса — це зібрання предметів, які можна назвати виставою. В ньому є те, що можна оглянути за різну плату, залежно від місця, на яке ви сіли…

— Бридня, бридня! — сказав Сімонен.

— Дивись, щоб ти не заробив у мене ляпаса! — мовив Годешаль.

Писарі знизали плечима.

— Зрештою, звідки ми знаємо, що ця стара мавпа не покепкувала з нас, — зауважив Годешаль під дружний сміх. — Адже відомо, що полковник Шабер давно помер і що його дружина вдруге вийшла заміж за графа Ферро, державного радника. Пані Ферро — одна з наших клієнток.

— Дебати сторін переносяться на завтра, — заявив Букар. — До роботи, панове! Годі байдикувати! Штурмуймо папери! Швидше дописуйте супліку: її треба подати на засідання Четвертої палати. Справа розглядатиметься сьогодні. Отже, по конях!

— Якщо це полковник Шабер, то чому він не дав добрячого копняка в зад шельмі Сімонену, коли той удавав із себе глухого? — сказав Дерош, вважаючи цей аргумент вагомішим за Годешалів.

— Але ж ми так нічого й не вирішили, — знов обізвався Букар, — тож чи не піти нам до Французького театру в другий ярус — подивитися Тальма у ролі Нерона? Сімонен сидітиме в партері.

Сказавши це, старший писар сів за своє бюрко; решта теж посідали до своїх столів.

«….виданого в червні тисяча вісімсот чотирнадцятого року» (останні слова повністю), — мовив Годешаль. — Написали?

— Так, — відказали обидва переписувачі та писар; їхні пера зарипіли по гербовому папері, і контора враз сповнилася шерехом, так наче сотня хрущів, спійманих школярами й посаджених у паперовий згорток, зашкреблися в його стінки.

«І ми сподіваємося, що панове судді…» — провадив автор супліки. — Стривайте! Дайте я перечитаю фразу. Я вже й сам заплутався…

— Сорок шість… (Це буває, буває!) і три, разом сорок дев'ять, — пробурмотів Букар.

«І ми сподіваємося, — вів далі Годешаль, перечитавши написане, — що панове судді виявляться гідними його величності творця ордонансу і належно оцінять ниці заміри адміністрації капітулу ордену Почесного легіону, давши законові широке тлумачення, що його ми тут пропонуємо…»

— Пане Годешаль, чи не бажаєте випити склянку води? — спитав юний писарчук.

— Ох, цей мені Сімонен! — мовив Букар. — Ану мерщій бери свої папери і — ноги в руки! — біжи до Будинку інвалідів.

«…що його ми тут пропонуємо», — диктував далі Годешаль. — Допишіть: «в інтересах (повністю) пані віконтеси де Гранльє».

— Як! — вигукнув старший писар, — Ви насмілюєтеся складати супліки в справі віконтеси де Гранльє проти Почесного легіону, — справі, яку контора веде на власний страх і ризик? Йолоп ви, та й годі! Будь ласка, збережіть копії чернетки, вони згодяться мені в справі Наварренів проти добродійних установ. Уже пізно, я напишу коротеньку супліку з усіма «беручи до уваги» і сам піду в суд.

Така-от сцена — одна з численних розваг молодості, і коли людина згадує її на схилку літ, то каже: «Гарні були часи!»

Близько першої години ночі той, хто називав себе полковником Шабером, постукав у двері до пана Дервіля, стряпчого при суді першої інстанції департаменту Сена. Воротар сказав, що пан Дервіль досі не повернувся. Старий відповів, що йому призначено прийти, і піднявся до цього знаменитого правознавця, який, дарма що був іще молодий, мав славу найрозумнішого з-поміж судовиків. Старий нерішуче подзвонив і, на превеликий свій подив, побачив старшого писаря: той розкладав на столі у їдальні патрона численні теки зі справами, які мали завтра слухатися в суді. Писар, теж здивований, привітався до полковника й запропонував йому сісти, що той і зробив.

— Правду кажучи, пане, я гадав, що ви вчора пожартували з мене, призначивши для відвідин таку пізню годину, — мовив старий з удаваною веселістю злидаря, що силкується всміхнутись.

— Так, писарі жартували — і все ж вони сказали правду, — відповів Букар, не відриваючись від роботи. — В цей час пан Дервіль готується до слухання справ; він обмірковує докази, можливі ускладнення та способи захисту. Вночі — саме вночі — його осявають мудрі думки: адже тиша і спокій сприяють злетові його незвичайного розуму. Відколи він практикує, ви — третя людина, яка дістане пораду посеред ночі. Коли патрон повертається, то відразу сідає вивчати справи, кожну читає від першої до останньої сторінки, працює чотири-п'ять годин, а тоді викликає мене і дає вказівки. Вранці, з десятої до другої, він приймає клієнтів, а решту дня присвячує діловим побаченням. Вечори проводить у світському товаристві, щоб підтримувати необхідні зв'язки. Тож у нього лишається тільки ніч, щоб прочитати й осмислити судові рішення, перегорнути Кодекс законів, накреслити план битви. Він не хоче програвати жодної справи