Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Лейлине помешкання. Щоправда, меблі в кімнаті здавалися старими й неохайними: шафа похилилася і припадала на праву ніжку, наче кривенька качечка з казки, з оббивки пуфа прозирали пружини. Оксамитовий балдахін над ліжком добряче поточила міль, тьмяне дзеркало на стіні перетинала тріщина. Мабуть, вигнанка назбирала цей мотлох десь на задвірках Аристократичного району.

Раптом позаду глухо стукнуло, Джекі здригнулася й обернулася. Агнеса злякано притисла руки до грудей і втупилася у спинку ліжка — дубові дошки з двома круглими отворами посередині. Потім дівчина знову протягнула руку, підняла кришку і грюкнула нею ще раз. Клацнув замок.

Колодки.

А це ліжко, либонь, не з Аристократичного району, а з будинку Шарлотти.

— Це для катування? — видушила з себе Агнеса.— Але нащо Лейлі таке ліжко?

— Я тобі потім поясню,— з іронічною посмішкою зітхнула Джекі.— Як трохи підростеш.

Перебувати в цій кімнаті стало геть незатишно, і вони з Агнесою вийшли в коридор. У надрах вигнанських катакомб клацали чудернацькі механізми, лунали команди, сміх, хтось за стіною насвистував. Тут, у віддаленні від реального поля бою, час ніби зупинився — не відчувалося тих тривожних настроїв, що панували в наметовому містечку на Михайлівській площі.

Ледве дівчата встигли зробити кілька кроків, з-за рогу з’явився темночубий вигнанець. Його пласке зморшкувате обличчя миттю змінив подив. Чоловік кинувся назустріч Джекі, й дівчина злякано завмерла на місці.

— Агнесо, хвала небесам! — вигукнув він.— Ми ніде не могли тебе знайти!

Джекі придушено промурмотіла якесь вітання, поки він стискав її в обіймах. З-за її спини визирнула справжня Агнеса.

— Дядечку Марсело! — усміхнулася вона.— Ви дещо помилилися.

Джекі відчула, як у голові яснішає: її двійниця подумки викликала спогади й картинки з минулого, і вже за кілька секунд Джекі знала, що перед нею — Марсело Мотта, друг Августа Яблонського, єдиний, хто вижив під час вибуху в лабораторії, що забрав життя кількох провідних учених-хіміків. Картина загадкової смерті Агнесиного батька, папери, що доводили навмисність цього «нещасного випадку», справжній бунт на його похороні кілька років тому — перший бунт леобуржців, які вимагали справедливого розслідування,— все це промайнуло і закарбувалося в пам’яті Джекі з чужих спогадів так швидко, що вона не встигла й кліпнути.

— Але ж...

— Так, ви правильно зрозуміли,— підтвердила Агнеса.— Це Джекі.

— Як ти тут опинилася?

— Мене привів Данило.

— Скільки ж вас там...— спантеличено закліпав Мотта.

— Дядьку Марсело, я чула, Оздемір надіслав парламентера? — змінила тему Агнеса.— Чого хоче?

Мотта завагався і скосив оком на Джекі.

— Ви можете казати в її присутності, все гаразд.

— Рада вимагає від тебе, моя дитино, негайно відмежуватися від вигнанців і припинити будь-які контакти з нами. До звичайних леобуржців Оздемір обіцяє не застосовувати жодних покарань, якщо завтра, до півночі, з Михайлівської площі та прилеглих вулиць приберуть барикади. Також ми маємо негайно відпустити полонених поліціянтів. Лише тоді Рада почне з тобою перемовини про реформацію міста. Оздемір не каже, що буде в разі відмови. Ймовірно, нова кров.

— Тобто звичайний ультиматум: ми вас не вб’ємо, якщо ви капітулюєте,— підсумувала Джекі.

— Так, хоча, в порівнянні з минулими, ці вимоги здаються гуманнішими,— посміхнувся Мотта.

— Він вважає, що після нічного погрому люди на це погодяться?

— Гадаю, його абсолютно не цікавить думка людей,— знизав плечима вигнанець.— На тебе чекають у штабній, Агнесо. Потрібно обговорити все це.

Агнеса розгублено озирнулася на Джекі, коли вигнанець повів її коридором. Джекі лише махнула рукою. Що ж, як сказала Лейла, якщо знадобиться, її покличуть. Дівчина рушила коридором у пошуках вигнанського «камбуза».

Вигнанська кухня нагадувала вулик. З пелехів запашної пари вигулькували жінки й чоловіки, гукали одне одного і знову зникали десь біля агрегатів, що гуркотіли, дзижчали, оберталися, клацали і цокали. Посеред кімнати булькотів велетенський казан з кашею. Щось скреготало. Черговий махнув Джекі рукою і тицьнув їй відерце вимитої, але нечищеної картоплі, вказавши на один з апаратів під стінкою.

Джекі байдужно спостерігала, як залізні леза чистять картоплю без її участі. Хай як вона старалася думати про щось інше, всі її думки крутилися навколо наради в штабній. Агнеса чомусь знову підняла «ширму» між їхніми свідомостями, і тепер Джекі гадки не мала, що там відбувається. Очевидно, що Оздемір не погодиться на їхні вимоги й не відступить. Цієї ночі їм дуже пощастило — поліція не чекала такої відсічі, втрати одного з крабів і того, що так багато людей глупої ночі збереться на Михайлівській площі. Чи піде через це у відставку правитель, обраний з довічним мандатом? Авжеж, ні. Отож Агнесі доведеться залишатися тут до кінця, хай яким він буде. І самій Джекі теж. Якоїсь миті вони наче перетворилися на єдине ціле, і якщо спочатку Джекі просто прагнула пригод, то зараз Агнеса справді потребувала її допомоги. Але чим вона могла зарадити? Данилів дядько у щоденнику лякав їх тим, що, зустрівшись, вони обидві збожеволіють. Насправді ж виявилося, що це не вона, а роздертий Леобург зводив Агнесу з глузду. Роль, яку для неї приготували вигнанці, вона сама не подужає. Джекі не обговорювала з нею те, що трапилося вчора вночі, але щомиті відчувала жахливий, невимовний сором, який душив Агнесу. Після в’язниці й поранення вона більше не може зберігати холодну голову, коли чує вибухи і постріли. Якщо вчорашнє повториться, Агнеса знову розклеїться: підведе леобуржців, Данила, пам’ять батька і згубить усе, що цінує в цьому житті. І Джекі не могла дозволити цьому статися.

Джекі вимила кілька казанків, розклала сир на хліб. Одна з жінок відчинила ляду в стіні, й у кімнаті стало ще спекотніше. Джекі вискочила в коридор подихати — й мало не зіштовхнулася з людиною біля дверей.

— Ось ти де.

Джекі відступила, намагаючись угамувати тремтіння.

— Привіт.

Федя підступив до неї. На секунду здалося, що він хотів покласти руку їй на плече, але зніяковів і відхилився. Вигляд він мав дуже втомлений, під очима залягли темні кола, а ластовиння на щоках і носі тепер здавалося яскравішим, ніж зазвичай.

— Що з головою?! — примружився хлопець й оглянув її пов’язку.— Ти ж...

— Я була на площі. Трохи перепало, але нічого страшного.

— Дідько,— зітхнув Федя.— А я сподівався, що мені примарилося! Ну хто тебе просив...

— Та годі вже,— втомлено промовила вона.— Я бачила тебе на даху. І знаєш, ти там теж не фотосесію робив. Що там у штабній?

Федя вигнув брови.

— Вони запрошують тебе.

Джекі