Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

не потрібен… І не смій ніколи до мене торкатися…

Її рішення було невідступне, відтепер жодних дотиків, «невинних» поцілунків, ані права примоститись поруч, бо так «зручніше розмовляти». Та за кого він її має? Вона порядна жінка і вірна дружина.

— Якщо ти така щаслива, то навіщо ж тоді мене покликала?

— Я тобі вже казала, що зовсім не для цього… І тепер шкодую…

Згодом, коли Гульвіса зник, дона Флор лаяла себе за те, що була з ним занадто різка. Він вийшов з кімнати пригнічений та ображений, опустивши голову. Вийшов у прочинені двері й решту дня вона його не бачила. Нехай він тільки прийде ввечері, вона йому неодмінно все спокійно і по-хорошому пояснить. Хоч би який Гульвіса був нахабний цинік, він просто мусить зрозуміти її непросте становище, обмежене кодексом честі.

Зазвичай вечорами, закінчивши поратися по дому, дона Флор ішла в ванну, і коли кімнатою розливався аромат парфумів і тальку, вона лягала на кілька хвилин перепочити. Поруч із нею щоразу вмощувався Гульвіса і вони довго розмовляли про всяку-всячину (і поки точилася розмова, він неодмінно завойовував бастіони, пестив її груди, намагався поцілувати). Якщо ж дона Флор пручалася, він одразу ж починав розповідати про місця, звідки прийшов, і дона Флор, сповнена цікавості та маючи мільйон запитань, умить забувала про свій спротив.

— А Земля звідти яка?

— Вона геть блакитна, люба.

Коли його спраглі руки ковзнули від стегон до грудей, дона Флор запитала:

— А Господь який?

— Господь дебелий.

— Забери руку, ти ж слово дав!..

Гульвіса сміявся, руку з грудей забирати і не думав, вуста його шукали її вуста для поцілунку, гарячий подих із запахом перцю обпікав шию, у кімнаті блукав легкий підвечірній бриз, — ой же, Гульвісо, підступний ти зраднику… Так потроху він здобував чимраз більше і більше прав на неї, один лише редут зостався…

Але того вечора марно чекала на нього дона Флор, Гульвіса не прийшов. Неспокійна, вовтузилася в ліжку, страждаючи від докорів сумління й туги. А раптом він усе-таки образився і пішов назавжди? Невже ніколи більше вона його не побачить?

Дона Флор здригнулася від самої лише думки про це. Як знову жити без нього? Без його витівок, жартів і пестощів? Але хай там як, коли вона хоче і надалі бути порядною жінкою та вірною дружиною, доведеться з цим змиритися… Іншої ради вона не бачила. Думати про це було жахливо: як же важко їй буде, але що поробиш? Треба раз і назавжди розстатися з Гульвісою, бо рано чи пізно їй таки забракне сил опиратися й станеться непоправне. Дона Флор прекрасно розуміла, до чого веде Гульвіса своїми розмовами, і відчувала, як слабшають її позиції у цій небезпечній та солодкій боротьбі.

Як далі протистояти цьому впертому облуді? Чи ж не переконав він її, чи сама вона не дала себе переконати у невинності його дотиків, у цнотливості цілунків, у тому, що в нього і на думці не було безчестити її? Якби він не мав над нею влади, її недоторканність та докторова честь не були б під загрозою.

Гульвіса знову приспить її пильність своїми солодкими примовками, п’янкою колисковою, що діяла безвідмовно спершу на Ладейрі-до-Алву, а згодом і на Ріо-Вермельйо. Тоді вона теж віддалась на поталу цій солодкій музиці, приспана в його обіймах, задрімала невинним дівчам, а як прокинулася, від її честі й сліду не зосталося.

Знову Гульвіса горнувся до тихих берегів того прихистку, де спочивали приховані струни його єства. Найменша необережність дони Флор і її честь, уже не честь невинного дівчати, а честь дорослої жінки, а також честь її зразкового чоловіка, і честь їхнього достойного подружжя, буде заплямовано. І от коли її бідолашний Теодоро найменше на це чекатиме, на його світлій, розумній голові виростуть роги, і це буде найбільша несправедливість стосовно такого чудового чоловіка. Матеріал для тих розкішних ріг уже давно ліпив Гульвіса своїми ніжними поцілунками, палким чоловічим єством, що стрімко наближало дону Флор до гріха.

Тому єдиний порятунок за цієї ситуації, щоб Гульвіса повернувся туди, звідкіля прийшов. Вона, безперечно, страждатиме, серце її краятиметься від самотності, та іншої ради немає… Вона все йому спокійно пояснить: «Вибач, мій любий, але я так більше жити не можу. Прости, що я тебе покликала. Я сама в усьому винна, а тепер прощавай і дай мені спокій…»

Спокій? Чи розпач? Хай там що буде, але вона принаймні залишиться порядною жінкою, яка зберегла вірність своєму чоловікові.

Гульвіса так і не прийшов. Ані в спальню, поки вона відпочивала, ні згодом у вітальню, ні на вечерю. Зазвичай під час вечері він полюбляв покорчити гримаси, щоб дона Флор аж губи прикушувала, щоб не розреготатися, або таки давилася сміхом, коли він приходив у сорочці з голими жінками і витанцював, виставляючи напоказ усі свої багатства; хоча іноді він і злив дону Флор, — коли ставав за спиною доктора і пальцями наставляв йому ріжки. Тоді дона Флор ледве стримувалася, щоб не вилаяти його.

О ні, цього не буде, вона не відступиться, берегтиме останній редут своєї гідності (бо решта — це лише пусті дурниці, як казав Гульвіса). Дона Флор прочекала його до глупої ночі, але він так і не прийшов. Тепер вона не сумнівалася — Гульвіса таки образився. Він завжди був гордий і самовпевнений. Хтозна, можливо, цього разу, він пішов назавжди. Ах, Господи милосердний, навіть не попрощався…

10

ГУЛЬВІСА ЗНИК У СЕРЕДУ ВРАНЦІ, І ДОНА ФЛОР ВЕСЬ ДЕНЬ ходила, мов неприкаяна, боячись, що вже ніколи не побачить його, хоча й розуміла, що це був єдиний спосіб уникнути неминучого лиха.

Як завше щосереди та щосуботи, пунктуальний доктор сумлінно виконував свій подружній обов’язок, старанно вдовольняючи себе та свою дружину. Звичний ритуал, де задоволення щільно межувало з винятковою повагою, огорнене стриманістю й трепетом і прикрите соромливістю (і простирадлом).

Після ночі в річницю їхнього шлюбу, ночі, коли повернувся Гульвіса, альковні стосунки дони Флор і доктора Теодоро набули звичного ритму, дона Флор віддавалася чоловікові з усією притаманною їй покорою й ніжністю, отримуючи від нього повне задоволення.

Але останнім часом вона стала спрагла і відкритіша: віддавалася більше ніжно, ніж покірливо, доктор відчував її палку нестримність, а іноді навіть дивувався, де й поділася його скромна дружина; вона звабливо вигиналася, солодко стогнала та яскраво приймала спалахи насолоди. Звісно ж, такі докази кохання й втіхи не могли не тішити доктора Теодоро, сильне почуття до дружини чимраз лише зростало, і здавалося, він кохає її навіть більше, ніж це можна собі уявити.

Якось він навіть відступився від свого звичного розкладу; сталося це того дня, коли нарешті