Читати книгу - "Віннету І"

але не надто товсті, по них можна було легко видряпатися догори. На корі одного дерева були подряпини, які можна залишити тільки шпорами. Це означало, що хтось виліз на дерево і вже звідти точно міг бачити якщо не весь табір, то напевно тих, хто виходив із нього.

Боже! І тут мені сяйнула страшна думка: про що ми говорили вчора ввечері перед тим, як Сем побачив очі? Про те, що Інчу Чуна збирається сьогодні по золото! І шпигун почув це. Сьогодні вранці він виліз на дерево і побачив звідти трьох подорожніх. А потім разом зі своїми трьома супутниками пішов услід за ними. Тепер Віннету в небезпеці! Ншо-чі та її батько також! Мені треба було бігти, якомога швидше бігти за переслідувачами. У мене не було часу, щоби перед тим зайти до табору і здійняти тривогу. Я миттю відв’язав одного з чотирьох коней, вивів його з кущів і галопом помчав слідом чотирьох злочинців, який незабаром об’єднався зі слідом вождя апачів та його дітей.

Щоби не загубити слід, я час від часу озирався і намагався знайти собі орієнтири на випадок, якщо ці сліди взагалі зникнуть. Віннету говорив про гору, яку називав Наґґет-Ціль. Наґґетси — це золоті піщинки різного розміру, а Ціль — слово з мови апачів і означає гору. В усякому разі це місце слід було шукати десь високо. Я оглянув місцевість, якою мчав. На північ від мене стояли доволі високі гори, порослі лісом. Однією з них мала бути гора Наґґет. У той момент мені це здавалося незаперечним.

Стара кляча, яку я схопив, коли квапився, була для мене занадто повільною. Я на ходу вирвав прут із куща і підганяв ним коня. І той біг зі всіх ніг. Я наблизився до гір. Сліди вели туди, але через якийсь час я перестав їх бачити. Гірські води нанесли сюди чимало дрібного каміння. Але я їхав у тому ж напрямку, бо було зрозуміло, що ті, кого я шукаю, імовірно, пішли вперед у долину.

Та згодом праворуч з’явилася ще одна бічна долина, ґрунт якої також був кам’янистим. І тепер треба було з’ясувати — пішли вони прямо чи повернули праворуч. Я вистрибнув із сідла й уважно оглянув каміння. Знайти слід було непросто, але я таки побачив його. Він вів у долину. Тож я знову сів у сідло і поїхав. Незабаром дорога знову розділилася, і я змушений був ще раз зупинитися. Можливо, так трапиться ще раз, тож кінь лише заважатиме мені. Тому я прив’язав його до дерева і далі пішов пішки, попередньо з’ясувавши, куди саме веде слід.

Я просувався вперед пересохлим кам’янистим річищем. Від страху я поспішав так, що аж задихався. На краю одного з урвищ мені довелося зупинитися, щоби відновити дихання. А потім я пішов донизу, аж поки слід раптово не повернув до лісу. Я біг попід кронами дерев так швидко, як тільки міг. Дерева спершу стояли тісно одне біля одного, а потім порідшали, далі я побачив просвіт між деревами і подумав, що наближаюся до галявини. Але ще до того, як я добіг до неї, почув кілька пострілів. Через секунду до мене долинув крик. Це був клич смерті апачів.

Тепер я вже не біг, а мчав, долав відстань велетенськими стрибками, наче хижий звір, який збирається накинутися на свою здобич. Ще один постріл, а за ним — наступний. Це була гвинтівка Віннету. Я упізнав її звук. Слава Богу! Тож він ще живий! Мені залишилося ще кілька стрибків, і я опинився на краю галявини. І те, що я побачив, змусило мене застигнути на місці.

Галявина була невелика. Посередині лежали Інчу Чуна і його донька. Спершу я не роздивився, чи були вони ще живі. Неподалік від них була скеля, за якою засів Віннету. Він саме перезаряджав гвинтівку. Ліворуч від мене стояли готові до пострілу двоє чоловіків з гвинтівками. А праворуч обережно скрадався третій, який збирався обійти Віннету ззаду. Четвертий лежав переді мною мертвий, із кулею в голові. Двоє переслідувачів були зараз небезпечнішими для Віннету, ніж третій. Я миттю взяв карабін і застрелив обох. А потім, не перезарядивши зброї, кинувся за третім. Він почув мої постріли і озирнувся. Побачивши, що я наздоганяю його, він вистрелив. Я відскочив убік, і куля не влучила. Тож він зрозумів, що програв, і кинувся до лісу. Я побіг за ним. Це був Сантер. Я хотів упіймати його. Але відстань між нами була такою, що хоч я ще й міг бачити його на краю галявини, утім за якусь мить утратив із поля зору. Довелося орієнтуватися за його слідами. Це сповільнювало біг. Я зрозумів, що не наздожену його, і повернувся, подумавши, що можу бути потрібний зараз Віннету.

Коли я вибіг на галявину, він стояв навколішки біля свого батька і сестри, намагаючись збагнути, чи вони ще живі. Коли він побачив мене, то на мить підвівся. Я ніколи не забуду його вираз обличчя в той момент. У його очах було майже безумство — лють і біль.

— Мій брат Убивча Рука бачить, що трапилося. Ншо-чі, найвродливіша і найкраща з жінок апачів, уже ніколи не побачить міст блідолицих. Вона ще жива, але більше не зможе розплющити очей.

Я втратив дар мови. Не міг ні сказати нічого, ні запитати. Але про щó було питати? Я все бачив сам. Вони лежали одне біля одного у глибокій калюжі крові. В Інчу Чуни була рана в голові, а у Ншо-чі — в грудях. Батько помер відразу. А вона ще дихала, важко здіймалися її груди, а вродливе обличчя поволі втрачало колір. Щоки западали, і смертельна блідість вкривала шкіру.

І тут Ншо-чі поворухнулася. Повернула голову до батька і повільно розплющила очі. Вона побачила Інчу Чуну в крові і перелякалася. Потім їй стало зрозуміло, що сталося, вона піднесла праву руку до серця, відчула теплу кров