Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

який приховував сонце, на мить ставав зовсім прозорим. Поки він милувався довколишнім краєвидом, повз нього дорогою додому пройшов якийсь знеможений спекою чоловік, у погляді якого застиг жах, але хлопчик не зрушив з місця, поки не почув, як у башточці продзвенів старий дзвін, і вони всі разом, господарі та слуги, повечеряли в темній прохолодній кімнаті, вікна якої виходили прямо на притихлий ліс. Едвард помітив, що його дядько був чимось засмучений, а після вечері почув, як той казав його батькові, що на фермі сталася біда. Вони вирішили всі разом поїхати в якусь місцину з дивною назвою. Та коли настав час вирушати, містер Дарнелл був настільки поглинутий читанням книжок, а з його кутка клубочився такий густий тютюновий дим, що Едвард разом зі своїм дядьком поїхали туди вдвох на двоколісному екіпажі.

Вони швидко спустилися вузькою стежиною на дорогу, що йшла вздовж звивистої річки, перетнули міст у Кермені поблизу руїн римських мурів, а тоді, обігнувши безлюдне село, виїхали на широку білу головну дорогу і рушили по ній далі, здіймаючи, клуби вапнякового пилу. Тоді вони раптово звернули на північ і потрапили на дорогу, якої Едвард ще ніколи в житті не бачив. Вона була викладена з каменю і така вузька, що на ній заледве вистачало місця екіпажу, аби проїхати, над ними з одного боку височіли круті схили, а з другого — росли густі чагарі, що закривали собою світло. Схили поросли буйною зеленого папороттю, яку скроплювали приховані джерела, і старий чоловік розказав йому, що взимку та дорога перетворювалася на стрімкий потік води, який ніхто не міг перейти. Вони їхали далі, то попід гору, то знову вниз, але незмінно в глибокій западині під плетивом диких заростів, і хлопчик марно намагався розгледіти, якою була місцевість обабіч. Надворі посутеніло, й чагарі з одного боку перетворилися на край темного й неспокійного лісу, а сірі вапнякові скелі змінила червона, мов кров, земля, поцяткована зеленими клаптями трави та прожилками глини, аж раптом посеред тиші з глибини лісу долинув пташиний спів, мелодія якого зачаровувала дитяче серце й відносила в інший світ, розповідаючи про благословенну казкову країну, що лежала за межами земних лісів, де зцілюються рани душі людської. Нарешті, після багатьох поворотів, вони піднялися на голу верхівку пагорба, де стежина ставала ширшою, перетворюючись на путівець, обабіч якого стояло кілька хатин, одна з них слугувала невеличкою таверною. Там вони й зупинилися. Візниця спустився з передка і прив'язав стомленого коня до стовпа, давши йому напитися, а старий містер Дарнелл узяв хлопчика за руку і повів його стежкою через галявину. Тепер йому було видно довкілля, але то була якась дивна, незвідана місцевість. Вони були в самому серці диких пагорбів і долин, яких він ніколи раніше не бачив; вони спускалися вниз крутим схилом, по якому звивалася вузенька стежка, то з'являючись, то ховаючись поміж темно-зелених кущів дроку і височенної папороті. А коли з-за хмар час від часу проблискувало сонце, далеко внизу, у вузькій долині, перестрибуючи з каменя на камінь, виблискував сріблом дзюркотливий струмок. Нарешті вони спустилися з пагорба крізь зарості чагарника, і перед ними постала продовгаста, захована посеред густої зелені фруктових дерев присадкувата побілена хатина під сланцевою покрівлею, порослою мохом і лишайником. Містер Дарнелл постукав у важкі дубові двері, і вони зайшли до темної кімнати, куди крізь товсте скло у глибоко посадженому віконці проникало зовсім мало світла. Стелю підпирали грубезні балки, а з великого каміна долинав запах дров, які яскраво палахкотіли, що назавжди запам'ятався Дарнеллу. Йому здалося, що в кімнаті було багато жінок, які перелякано між собою перемовлялися. Містер Дарнелл кивком голови підкликав до себе високого сивочолого старого, вдягненого у вельветові бриджі, і хлопчик, сидячи на високому стільці з прямою спинкою, крізь вікно бачив, як той чоловік з його дядьком ходили туди-сюди садовою доріжкою. На якусь мить жінки замовкли, і одна з них принесла йому з холодної комори склянку молока і яблуко, аж раптом з горішньої кімнати долинув пронизливий крик, а тоді юний дівочий голос завів якусь жахливу пісню. Він нічого схожого не чув у своєму дитинстві, але зараз, ставши дорослим чоловіком і воскресивши її зі своєї пам'яті, він уже знав, на що вона схожа — на той гімн, що скликає ангелів і архангелів до участі у Великому Жертвопринесенні. Але якщо гімн скликав небесну рать, то пісня зверталася до ієрархів зла, прислужників Ліліт І Самаеля, а слова тієї пісні, що звучали з такими жахливими переливами — neumata inferorum[90] — належали якійсь незнайомій мові, яку мало хто чув на землі.

Жінки з жахом в очах дивилися одна на одну, і він бачив, як декілька найстарших із них незграбно перехрестилися. Затим вони знову заговорили, і він пригадав уривки їхньої розмови.

— Вона була там, — сказала одна, показуючи кудись через плече.

— Вона не знає туди дороги, — мовила інша. — Всі, хто вирушив у те місце, пощезли.

— Останнім часом там нікого нема.

— Звідки ти знаєш, Ґвенліан?

— Не нам про це казати.

— Моя прабаба знала деяких з тих, що там побували, — сказала одна дуже стара жінка. — Вона розказувала, як після того їх забрали.

А тоді у дверях з'явився його дядько, і вони повернулися додому тією ж дорогою, що й прийшли туди. Едвард Дарнелл ніколи більше про це не чув і не знав, померла та дівчина чи, може, оклигала після свого дивного нападу, але та сцена з дитинства надовго засіла у нього в голові й тепер згадалась, озвалася ноткою застереження, як символ небезпеки, що може чатувати на їхньому з Мері шляху.

Неможливо далі продовжувати історію Едварда Дарнелла та його дружини Мері, оскільки з того моменту їхнє життя наповнилося усілякими химерними подіями і стає все більше схожим на історію про Святий Грааль. Звісно, їхнє життя цілком змінилося, як свого часу змінилося життя короля Артура, та жоден літописець не наважиться описати в подробицях їхню історію. Втім, Дарнелл написав невелику книжку дивних віршів, що могли б належати якомусь натхненному дитяті, які чергувалися із «записами й наріканнями», написаними латиною для простолюдинів, якої він навчився з «Манускриптів Іоло». Проте ця книжка, навіть якщо її повністю опублікують, навряд чи проллє світло на цю заплутану історію. Дарнелл назвав цей літературний твір «In Exitu Israel[91]» і помістив на титулі гасло, що, безсумнівно, належить йому: «Nunc certe scio quod omnia legenda; omnes