Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

долю, відповідальну за долю своєї родини, відповідальну за долю своєї Батьківщини. Усі ці поняття завжди були для Винниченка порожнім звуком — якщо він узагалі щось або когось слухав і чув (ясна річ, крім Кохи) впродовж свого буремного життя.

Але від суджень оцінних перейдімо до чітких, документально підтверджених, отже, неспростованих констатацій.

Констатації автора

Перша. В ході антигетьманського повстання Українська Народна Республіка, проголошена ІІІ та ІV Універсалами Української Центральної Ради, ніколи не могла бути відновлена. Це так тому, що провідники повстання ніколи не ставили собі це за мету і ніколи про це не говорили — ані публічно, ані приватно.

Друга. Наприкінці січня 1918 р. проголошена була інша держава з тією самою назвою.

Третя. Поєднати в межах однієї політичної системи принципи парламентської демократії і радянської антидемократії, а просто сказати — радянського тоталітаризму, неможливо в принципі.

Четверта. Так звану «Декларацію Трудового Конгресу Народів України» можна кваліфікувати як завгодно, залежно від рівня фантазії кваліфікатора. Але чим вона ніколи не була і бути не могла, так це основним законом держави. Це так тому, що вона не визначала об’єму прав та обов’язків громадян. Не визначила і «права та обов’язки уряду, як і його місце в системі державної влади». Тобто не визначала власне те, що повин­на визначати будь-яка конституція.

П’ята. Антинауковим є твердження про існування якоїсь окремої «української селянської нації». Усі, підкреслимо, всі серйозні сучасні дослідники (і про це ми неодноразово писали) заперечують факт існування станом на 1917 р. не просто окремої української селянської нації, а української нації взагалі. І це так ось чому.

Нація (від «natio» — плем’я, народ) — це стабільна спільнота людей, сформована на основі спільної мови, території, історії, етнічної приналежності чи психологічного складу, що виявляється у загальній культурі. Крім того, нація — це сукупність різних соціальних груп, які мають спільну міфологію про своє походження та спільне уявлення про своє майбутнє. Самоочевидно, що і сьогодні, на початку ХХІ століття громадяни України (та й то не всі) є в кращому випадку політичною «нацією», яка все ще перебуває в стадії формування, але аж ніяк не «нацією» етнічною. І тим більше, селянською.

Констатація шоста. Антинауковим, алогічним є твердження про можливість вироблення «селянською нацією» «національної ідеї». Логічним було би припущення про можливість вироблення «селянською нацією» селянської ж ідеї; натомість ототожнення понять «селянство» і «нація» — це вульгарна підміна понять, оскільки частина цілого не може бути цілим.

Як політико-правове поняття «Україна» виникло лише в серпні 1917 р. після видання російським Тимчасовим урядом документа, який визначав назву цієї адміністративної частини Російської держави, визначав її адміністративні кордони та порядок управління.

Сьома. Некоректним є твердження про наявність окремих «підросійської» та «австрійської» частин України. Причини такі. Від 1772 р. Російська імперія та Австрія окупували руські землі, які увіходили до складу Польської держави — Речі Посполитої. З правової точки зору, ніякої окремої України на той час не існувало в природі.

Що стосується «австрійської частини» окупованих земель Речі Посполитої, то вони мали — аж до кінця 1918 р. — чіткий юридичний статус, кордони, органи влади та управління тощо, але найголовніше — назви. Назви, нагадаймо доктору історичних наук, професору Верстюку, були такі: «Герцогство Буковина» та «Королівство Галичини і Лодомерії». Якщо зовсім просто, то можна і так сказати: окуповані Росією та Австрією руські землі були тією самою мірою «австрійськими», як і «російськими», або «підавстрійськими» — тією самою мірою, як і «підросійськими».

Восьма. Ніякого коливання між «сходом» та «заходом» серед керівництва «другої» УНР ніколи не було. Жоден з урядів цієї «держави» ні про який такий абстрактний «схід» не мріяв — не до палестин було.

Попросту сказати, різні політичні сили всередині УНР намагалися реалізувати принципово непоєднувані зовнішньополітичні концепції. Закінчилися ці спроби так, як вони закінчилися, — політично та історично ганебно, але про це трохи згодом, у відповідному місці.

Дев’ята. Сама постановка питання про те, що «демократія революційна, яка імпонувала масам <...>, виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва», не має відношення до науки. Це — приклад шахрайської підміни понять, тупої, незграбної маніпуляції. Зауважимо, що демократія не може бути «революційною» або «контрреволюційною».

Демократія, за визначенням, є виключно владою народу. Зауважимо, що в ті часи сам термін «революційна демократія» означав вихід за межі усталених на той час понять про право й закон. Означав принципову необхідність відмови від них, оскільки в іншому випадку реалізувати програму селянську «чорного переділу» всієї приватної власності на користь селянства, та й то не всього, а лише найбільш злиденної його частини, було неможливо за визначенням.

Але, вийшовши за межі «права» та «закону», побудувати будь-яку державу в принципі неможливо, оскільки держава є, насамперед, правовим інститутом. Інститутом, який визначає правила гри для її підданих або громадян, інститутом, який слідкує за дотриманням цих правил усіма і кожним, інститутом, основним завданням якого є створення та розвиток системи його, права, захисту.

Десята і остання. Проаналізуємо тезу про «нагромаджений величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму». Видима абсурдність цієї тези полягає в тому, що за часів «другої» УНР, тобто у 1919—1920 рр., вона ніколи не являла собою скільки-небудь окресленої несуперечливої цілості.

Наведені вище документи свідчать: кілька фізичних осіб підписали від імені ще не проголошеної, отже, недійсної навіть квазіформально, УНР так званий Акт Злуки з самопроголошеною ЗУНР. Після 28 січня 1919 р. це об’єднання в кращому разі можна назвати «конфедеративним». При цьому обидві його частини мали несумісні між собою політичні системи, що стало однією з причин його розвалу вже влітку 1919 р.

Після формального розриву відносин УНР від 16 липня до 11 серпня формально існувала у політичній формі так званої «трудової республіки». Від 12 серпня її керівництво, власне, Петлюра оголосив про намір розбудувати натомість «парламентську республіку». При цьому жодного правового, законного, легітимного акта, який визначав би той чи інший її статус не існувало.

Вся повнота законодавчої та виконавчої влади була зосереджена в руках одноосібного голови держави, Голови Директорії УНР, Головного отамана Петлюри. Якщо це все, типу, «забезпечувало життєдіяльність державного механізму».

В реальності цей «державний механізм» контролював, та й то в кращі часи, лише ту територію, яку контролював чи не єдиний її боєздатний збройний підрозділ — Січові стрільці, а також залізницю Київ—Кам’янець-Подільський та ґрунтову дорогу Кам’янець-Подільський—Волочиськ.

Чому «офіційна» версія не може бути правдою — продовження

Будь-які твердження типу: в діяльності Директорії «ніби сфокусувалося споконвічне прагнення українського народу до створення власної державності, самоідентифікації, самоутвердження», або створення Директорії «стало логічним вінцем діяльності демократичної течії українського національного руху в революції 1917—1921 рр.» є вигадкою, ідеологічним штампом.

Натомість наведемо констатації очевидного, а саме:

— фактично жоден із заходів уряду УНР не було завершено,

— на Трудовому Конгресі «Директорія не забезпечила повне представництво усіх народних обранців»,

— узимку-навесні 1919 р. єдина державна ідеологія була відсутня[280].

Весь час існування Директорії УНР характеризувався «тотальною боротьбою за владу на всіх рівнях політичної системи УНР». Це сталося, зокрема, тому,