Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

І. Мазепа (1884—1952 рр.). Суспільне надбання

Уникнути цих та інших суджень, які не мали і не мають відношення ані до науки, ані до того, що відбувалося насправді, досить легко. Треба взяти в руки перше-ліпше дослідження, яке побачило світ до моменту написання цих дурниць, та ознайомитися з його висновками. Зокрема такими:

— перший етап конституційного будівництва в «другій» УНР (листопад 1918 — серпень 1919 р.) «характеризувався перевагою тенденції до побудови соціалізму, державного будівництва на ґрунті класового підходу (хоч у пом’якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді) над тією, що тяжіла до загальнодемократичного державотворення»,

— «перший акт конституційного значення після приходу до влади Директорії (тобто Декларація від 26 грудня. — Д. Я.) і за походженням, і за структурою, і за значенням. У ньому було чимало положень, запозичених у більшовиків»,

— вважати ТКНУ «“загальним представництвом” українського народу підстав не було»,

— «... прихильність до радянсько-соціалістичної моделі привела до відповідного ставлення до юридичних норм»,

— «конституційні» акти, ухвалені Трудовим Конгресом, «обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками. Ці положення були закріплені в конституційних за своїм характером актах — “Законі про місцеві конгреси і ради трудового народу” і “Тимчасовому законі про внесення і затвердження законів в УНР” (лютий 1919 р.)» (нижче ми покажемо, що ніякого правового, а тим більше «конституційного» характеру ці акти не мали. — Д. Я.),

— «з точки зору юридичної техніки загального рівня вказані закони не є досягненнями вітчизняної конституційно-правової думки, але цілком адекватно відображають соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В. К. Винниченка та його прихильників»[276].

Незалежно від цитованого вище дослідника та паралельно з ним подібних висновків дійшла історик Тетяна Подковенко:

— «всупереч логічному продовженню розвитку державотворчого процесу Директорія не скликала Центральну Раду, не запровадила в життя Конституцію УНР 1918 р. і не відновила попереднього законодавства»,

— «чіткої та сталої програми державного будівництва Директорія не мала. Вона здебільшого послуговувалася загальними гаслами»,

— «законодавча діяльність Директорії доводить, що законодавство тільки тоді є дієвим та ефективним регулятором суспільних відносин, коли воно пов’язане, узгоджене з реальними чинниками соціально-економічного та політичного життя суспільства»[277].

Ці висновки, в свою чергу, корелюють із результатами ще одного дослідження:

— «Директорія, на відміну від своїх попередників — Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державо­творення»,

— політичні партії, які її утворили, «не мали спільної програми національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади — від радянської системи до традиційно-парламентської моделі»,

— «в результаті детальної та довготривалої дискусії (про яку, насправді, нічого не відомо. — Д. Я.) був теоретично розроблений і третій шлях — “трудовий принцип” державного управління... Реалізація цього принципу виявилася важко здійсненною»,

— «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних (насправді — націонал-соціалістичних. — Д. Я.) сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві»,

— «згадані фактори... мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України»[278].

Чому «офіційна» версія не може бути правдою

Внутрішньо суперечливий, антинауковий характер тверджень більшості сучасних дослідників має давнє й глибоке коріння.

Проростати воно почало задовго до початку так званих «національно-визвольних змагань», а розквітати — відразу після їх початку. Наведімо лише один приклад, який стосується не першого, але й не другого за значенням та питомою вагою їхнього учасника. Його ім’я — Володимир Винниченко.

Київська друкарня Стефана Кульженка. Суспільне надбання

Приклад такий. 26 грудня 1917 р. київська друкарня Стефана Кульженка ((1837—1906 рр.) випустила в світ невелику брошуру, в якій були сформульовані якщо не всі, то майже всі основні міфологеми так званої «Української революції». Брошура такого собі Юрія Тищенка — найбільш рання відома нам робота агіографічного характеру, яка формулює всі основні фальшиві ідеологеми, до сьогодні відчайдушно експлуатовані в українознавстві доби незалежності України. У цьому сенсі ця брошура, як і всі без винятку відомі нам життєписи Винниченка, в т. ч. академічного походження, є предметом літературно-філологічного, а не історичного аналізу.

Ось лише декілька рядків з одного життєпису цього письменника, драматурга та політичного діяча:

— «Український народ, один з найбільш поневолених народів, скинувши кайдани неволі, напружує тепер всі сили свої, щоб утворити на своїй землі новий демократичний лад та зайняти таке становище, щоб не впасти знову в тяжкі кайдани неволі»,

— «для того, щоб утворити такі закони, він вибрав з-поміж себе людей, яким вірить, і послав їх до Києва»,

— «ці люди, депутати, мужі довір’я народу, утворили “Українську Центральну Раду”, яка і являється законодавчим народним органом»,

— «з-поміж себе “Українська Центральна Рада” вибрала людей, котрим доручила проводить в життя все те, що вона постановить, а також складати необхідні для добробуту народу закони і подавати їх на розгляд Центральної Ради»,

— «ці вибрані люде і складають Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки».

Якщо взяти до уваги дату напи­сання брошури Ю. Тищенка — 26 грудня, то з великою долею віро­гідності можна стверджувати, що «ворогами» більшовики стали після початку відкритих воєнних дій проти УНР. З цього, в свою чергу, випливає, що до початку цієї війни керманичі УЦР вважали їх друзями.

Означені в тексті і «три категорії» «ворогів українського народу». Це, ясна річ, «чорносотенці, або, як вони себе звуть, “істінно-русскіє”. Це і «великі землевласники — поміщики та сільські дуки — ...кулаки». Але «найбільш хитрий і найбільш контрреволюційний» ворог — більшовики, які «виступили» «останніми часами». З останнього твердження, між іншим, випливає, що до цих «останніх часів» вони «ворогами українського народу» не були.

Подавши причепурену, випомаджену версію біографії вождя УСДРП, витриману в кращих традиціях «Житій святих» або такого шедевру, як «Л. І. Брежнєв. Короткий біографічний нарис», Юрій Тищенко формулює історичної ваги висновок, який пережив свого автора майже на століття: «...ніхто не сміє сказати, що В. Винниченко буржуй. Все його дотеперішнє життя єсть безупинна завзята боротьба за народню волю, за счастя працюючого люду, за ідеали соціалізму. На протязі всього життя далекими були йому особисті інтереси: в свободі Українського працюючого люду він бачив свою свободу, в його щасті бачив і бачить своє щастя»[279].

Щоб переконатися в тому, що цей нарис і подібні йому сучасні розвідки, присвячені майбутньому короткотерміновому лідеру Директорії, мають мало що спільного з його реальним життям. Аби переконатися в цьому, досить погортати оприлюднені сторінки його щоденника, просякнуті і незрілими чоловічими рефлексіями щодо дружини Розалії (Кохи), і примітивними політичними судженнями.

«Щоденник» (який, до слова, ще чекає на свого неупередженого дослідника) малює яскравий портрет малоосвіченої, нетерпимої, агресивної особи, весь життєвий досвід якої походив від примітивних, архаїчних світоглядних уявлень селюка, накладених на несистематизовані чуттєві уривки, підхоплені в численних європейських кнайпах.

Акцентований виключно на матеріальних аспектах людського буття, насамперед фінансових, Винниченко ніколи не бачив іншого, нематеріального світу — світу ідей, світу етичних імперативів та моральних цінностей, які, власне, роблять з «людини розумної» людину вільну, людину-громадянина, відповідальну за своє життя, відповідальну за свою свободу, відповідальну за свою