Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Нарешті, все завмерло. Зал заповнився людьми, і приглушене світло стало сигналом про початок. Показ розпочався. Тихі звуки музики наповнили простір, поступово наростаючи. Один за одним на подіум виходили моделі, демонструючи вбрання, кожне з яких було витвором мистецтва. Однак мене мало цікавили навіть найвідоміші імена. Я чекав лише на одну людину.

І ось вона з’явилася.

Вікторія вийшла на подіум з такою грацією, що у мене буквально перехопило подих. Її сукня, виконана у ніжно-золотих відтінках, сяяла під прожекторами, підкреслюючи кожен рух. Її обличчя було спокійним, а в очах світився той самий блиск, який завжди зачаровував мене. Вона була надзвичайною.

Я не міг відірвати від неї погляду. Весь шум, усі люди, все, що оточувало мене, зникло. Здавалося, світ звузився до цієї миті, до неї.

Вона пройшла подіумом, тримаючи спину прямо, злегка посміхаючись. Але в якийсь момент її очі зустріли мої. І хоча це тривало всього секунду, я відчув, як щось змінилося. Ніби вона також шукала мене. Ніби для неї це теж було важливо.

Серце калатало, і я ледве стримував себе, аби не піднятися й не піти до неї прямо зараз. Проте я змусив себе залишитися на місці, спостерігаючи, як вона зникає за кулісами, залишаючи за собою шлейф чарівності та краси.

«Вона була народжена для цього», — подумав я, і усмішка сама з'явилась на моєму обличчі.

Коли Вікторія зникла за кулісами, я ще кілька секунд стояв нерухомо, намагаючись опанувати свої емоції. Вона була неперевершена. Але тепер я більше, ніж будь-коли, хотів поговорити з нею. Хотів сказати їй, що кожен її рух на цьому подіумі здався мені особливим, і що вона була для мене значно більше, ніж просто дружина в контракті чи модель на показі.

Мене повернув до реальності звук оплесків, які заполонили залу. Показ тривав далі, проте я більше не міг зосередитися. Я постійно очікував на подіуму лише її. Всі її образи, всі ці сукні, вся вона… Я божеволів. І коли нарешті показ закінчився, я вирішив трохи відійти, щоб привести думки до ладу й не виявляти перед усіма свого хвилювання. Вийшовши в один із коридорів галереї, я обперся на стіну, схрестивши руки на грудях.

— Зберись, Камілло, — наказав я собі, відчуваючи, як серце не слухається, вибиваючи тривожний ритм. Але з кожною хвилиною бажання побачити її лише посилювалося, перетворюючись на справжню потребу.

— Камілло? — раптом пролунав знайомий голос, і я різко обернувся. Переді мною стояла вона. Вікторія. І я завмер.

Її темно-бордова сукня до підлоги облягала кожен вигин тіла, підкреслюючи її грацію. Виріз на нозі здався майже зухвалим, а від того ще більш привабливим. Її волосся було акуратно зібране у високий пучок, але кілька пасем вибилися, обрамляючи її обличчя. Боже, це обличчя… Рум’янець на її щоках після показу, блиск в очах, який я так любив помічати. Вона виглядала… досконало.

— Вікторія, — нарешті видихнув я, ховаючи руки в кишені, аби вони не видали моєї розгубленості. — Що сталося?

— Ти тут стоїш, ніби втік від усього цього дійства, — відповіла вона, підходячи ближче. Її погляд був лукавим, але в ньому відчувалась якась тиха турбота, яку вона не намагалася приховати. — Щось не так?

— Ні, — я злегка похитав головою, намагаючись зібратись. Посміхнувся. Хоча сам точно не був упевнений, чи це справжня посмішка, чи лише її подоба. — Просто… хотів трохи перепочити.

Вона примружила очі, явно не повіривши моїм словам.

— Втомився?

Це просте питання прозвучало так ніжно, що я на мить відчув, як усі тривоги тануть. Я не міг не усміхнутися у відповідь. Вона також усміхнулась — її посмішка була легкою, грайливою, і вона мала здатність змушувати мене забувати про все навколо.

Зараз Вікторія виглядала зовсім інакше, ніж на подіумі. Менш зібраною, більш живою. Природнішою. Її погляд ковзнув по мені, оцінюючи.

— Дуже, — зізнався я, стишуючи голос, і зробив крок до неї.

Вона нахилила голову набік, спостерігаючи за мною.

— Показ уже закінчився, — сказала вона, склавши руки на грудях, ніби це захист від моєї близькості. — А зараз буде… легка вечірка. Ходімо, я хочу випити чогось. З тобою.

Ці слова прозвучали так просто, але в них відчувалося щось більше. Вона дивилася на мене з виразом, якого я ще не бачив у неї раніше. Немов чекала чогось від мене. Немов ми обоє знали, що ця мить щось змінить.

— Невже зі мною? — жартома запитав я, піднімаючи одну брову.

Вона ледь посміхнулась, кивнула і вже розвернулася, щоб піти вперед. Але я затримав її, торкнувшись її руки. Її пальці були теплими, а я відчув, як моє серце знову стрибнуло.

— Вікторіє, — тихо промовив я, дивлячись прямо у її очі. — Ти сьогодні була дивовижною.

На її обличчі спалахнув рум’янець. Вона опустила погляд, а потім знову глянула на мене, вже з тією самою грайливою усмішкою.

— Дякую, Камілло, — прошепотіла вона. — А тепер ходімо.

І я пішов за нею, знаючи, що більше не можу і не хочу боротися з тим, що відчуваю.

Уже після вечірки ми разом поверталися до готелю. Ніч у Мілані була тихою, але водночас жвавою — місто, здавалося, не спить ніколи. Ліхтарі заливали вулиці м’яким золотавим світлом, у повітрі відчувався легкий аромат свіжоспечених корнетто із сусідньої кав’ярні, яка працювала всю ніч.