Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

який оволодів методами гончарства. Його незалежно винаходили в багатьох інших місцях та в інші періоди часу, але саме в Японії воно з’явилася найдавніше — 12 700 років тому. Коли цю дату, отриману за допомогою радіовуглецевого аналізу, оприлюднили в 1960 році, навіть японські науковці спершу не могли це усвідомити. Археологи звикли, що винаходи зазвичай поширюються з материків на острови, тож від невеликих периферійних суспільств не очікується якихось революційних проривів порівняно з рештою світу. Особливо це стосується досвіду японських археологів, який підказував їм, що джерелом культурних проривів у Східній Азії, зокрема винайдення рільництва, письма, металургії та всіх інших важливих технологій, виступає Китай. Навіть сьогодні, через півстоліття після встановлення віку найдавнішої японської кераміки, археологи не можуть оправитися від цього радіовуглецевого шоку, як вони його називають. Інші давні сліди кераміки були знайдені в Китаї та на сході Росії (біля Владивостока). Азійські археологи один поперед одного намагаються побити японський рекорд (недавно до мене дійшли чутки, нібито китайські

та російські археологи близькі до цього). Проте японці досі лишаються рекордсменами — їхня кераміка на тисячі років старша за найдавніші черепки, знайдені на Родючому півмісяці та в Європі.

Схильність думати, що жителі островів завжди запозичують винаходи в розвиненіших материкових суспільств, була не єдиною причиною шоку, викликаного рекордним віком найдавнішої японської кераміки. Річ у тім, що перші японські гончарі виявилися мисливцями-збирачами, що також порушувало утверджені погляди на послідовність стадій розвитку. Зазвичай гончарними виробами користуються осілі суспільства, бо ж який кочовик захоче переносити за собою купу важких горщиків на додаток до зброї та дитини під час кожного переміщення стоянки? Оскільки більшість осілих суспільств у інших частинах світу з’являлися тільки після винайдення рільництва, в мисливців-збирачів зазвичай не було гончарства. Проте довкілля Японії було настільки продуктивним, що вона стала одним із небагатьох місць світу, де люди змогли осісти, залишаючись мисливцями-збирачами. Гончарство дало змогу японським мисливцям-збирачам скористатися багатими харчовими ресурсами їхнього довкілля більш ніж за 10 тис. років до появи в Японії інтенсивного рільництва. Натомість на Родючому півмісяці гончарство з'явилося лише десь через тисячу років після переходу до рільництва.

Звісно, рання японська кераміка була технологічно примітивною за сучасними мірками. Її не вкривали поливою, ліпили руками, а не на гончарному крузі, випалювали на відкритому полум’ї, а не в печах, і за відносно невисоких температур. Однак із часом її навчилися виготовляти в неймовірно широкому асортименті форм високомистецького рівня за мірками будь-якої епохи. Значну частину ранніх гончарних виробів декорували, протягуючи або втискаючи шнурок у м’яку глину. Японською мовою слід від шнурка перекладається як «д зьомон» — цей термін і став назвою всієї шнурової кераміки, стародавнього населення, яке її виготовляло, та всього періоду японського доісторичного минулого, який розпочався з винайдення гончарства, а закінчився 10 тис. років по тому.

Найдавніші зразки кераміки дзьомон мають вік 12 700 років і походять із найпівденнішого японського острова — Кюсю. Звідти гончарство поширилося на північ, діставшись околиць сучасного Токіо близько 9500 років тому, а найпівнічнішого острова Хоккайдо — 7000 років тому. Гончарство просувалося на північ слідом за листопадними лісами, багатими на горіхи, з чого випливає, що перехід до осілості та розквіт гончарства стали можливими завдяки різкому зростанню доступності харчів. Гіпотеза про єдиний осередок винайдення гончарства на півдні та його подальше поширення з цього осередку підтверджується єдністю стилю найдавніших дзьомонських керамічних виробів по всій Японії. Звісно, згодом на Японському архіпелазі, розтягнутому на майже 2500 кілометрів, сформувалися кількадесят регіональних стилів.

З чого ж жило населення періоду дзьомон? Рясні відомості про це ми можемо добути зі смітників, які воно залишило після себе на сотнях тисяч розкопаних археологічних стоянок і величезних звалищ мушель, розкиданих по всій території країни. Виявляється, дзьомонці займалися полюванням, збиральництвом та рибальством, харчуючись розмаїтою і добре збалансованою їжею, яку б неодмінно схвалили сучасні дієтологи.

Важливим складником їхнього харчового раціону були горіхи, особливо каштани і волоські горіхи, а також кінські каштани й жолуді, з яких виводили гіркі токсини. Горіхи збирали восени в величезних кількостях і запасали на зиму в ямах до двох метрів завширшки і завглибшки. Також у їжу вживали ягоди, фрукти, зерна, листки, пагони, цибулини та коренеплоди. Загалом археологи, які копирсалися в дзьомонському смітті, виявили в ньому рештки 64 видів їстівних рослин.

Ще тоді, як і зараз, жителі Японії були одними з провідних споживачів дарів моря у світі. В відкритому морі вони за допомогою гарпунів ловили тунця; дельфінів заганяли на мілину і забивали палицями або списами так само, як практикується в Японії зараз; на пляжах впольовували тюленів; у річках під час сезонних міграцій ловили лосося; ще багато видів риб ловили сітями, в загати і на гачки, виготовлені з оленячого рогу; а молюсків, крабів і морські водорості збирали між припливами на оголеній мілині або, пірнаючи, піднімали з дна моря. На людських кістяках періоду дзьомон часто виявляють патологію, яку називають екзостозом зовнішнього слухового проходу. Це надмірне розростання кісток вуха, яке в наш час нерідко спостерігається у водолазів.

Серед наземних тварин найпопулярнішою дичиною були дикі кабани та олені, а також гірські кози та ведмеді. їх ловили в спеціально налаштовані пастки, відстрілювали з луків та заганяли за допомогою собак. Свинячі кістки періоду дзьомон було знайдено на прибережних островах, де не водилися дикі свині. Тож, можливо, в цей час люди вже робили перші спроби одомашнити цю тварину.

Найбільші дискусії в системі прожиття людей періоду дзьомон викликає можлива наявність у ній рільництва. На дзьомонських стоянках часто знаходять рештки їстівних рослин, поширених у Японії в дикому стані, які в наш час культивуються в сільському господарстві. Зокрема це стосується незграбної квасолі (адзукі), машу та японського проса. їх рештки в археологічних шарах періоду дзьомон не виказують чітких морфологічних ознак, за якими культурні рослини відрізняються від своїх дикорослих предків, тож важко сказати, чи ці рослини виросли природним самосівом або ж були посіяні свідомо. Також на стоянках трапляються частини їстівних або практично корисних рослин, не автохтонних для Японії, які, вочевидь, було завезено з азійського материка з огляду на їхні корисні властивості. До таких рослин належать гречка, диня, кабак-сулійник, конопля та буролистка, яка використовувалася як приправа. Близько 1200 р. до н. е., під кінець періоду дзьомон, починають з’являтися окремі зернята рису, ячменю, могару (головчастого проса) та звичайного проса — головних зернових культур Східної Азії. Всі ці розмиті докази спонукають припустити, що носії культури дзьомон починали ситуативно практикувати вирубно-вогневе рільництво, проте воно робило дуже незначний внесок