Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Однак не слід вважати, що кожен зі згаданих вище видів харчу споживали по всій території дзьомонської Японії. У горіхових лісах півночі особливе значення мало запасання горіхів у ямах, а також полювання на тюленів і риболовля. Натомість у бідних на горіхи південно-західних регіонах перевага віддавалася споживанню молюсків. Однак навіть у межах цих двох великих зон місцевий харчовий раціон і навіть окрема трапеза базувалися на широкому асортименті харчових продуктів. Скажімо, залишки їхньої трапези свідчать, що тогочасні люди у різних пропорціях змішували каштанове і горіхове борошно, свиняче й оленяче м’ясо та кров із пташиними яйцями, готуючи або багате на вуглеводи «печиво від місіс Дзьомон» або багатий на білки «МакДзьомонбурґер». З недавніх спостережень за побутом айнів, які жили з полювання та збиральництва, відомо, що вони постійно тримали на слабкому вогні глиняний горщик, у який скидали всі можливі продукти; ймовірно, їхні попередники з періоду дзьомон, займаючи ті самі стоянки і харчуючись із тих самих ресурсів, робили так само.

Раніше зазначалося, що гончарні вироби культури дзьомон (серед яких трапляться важкий посуд до метра заввишки) схиляють до думки про осілий, а не кочовий спосіб життя цих мисливців-збирачів. Про постійність їхнього осідку свідчать ще й інші докази: важкі кам’яні знаряддя, залишки добротних жилих напівземлянок із ознаками ремонту, великі села на понад сотню жител та цвинтарі. За всіма цими ознаками носії культури дзьомон відрізняються від сучасних мисливців-збирачів, які переміщуються з місця на місце кожні кілька тижнів, будують прості укриття і переносять із собою лише невелику кількість легких пожитків. Осілий спосіб життя стародавнього населення Японії розвинувся завдяки можливості доступу до різних багатих на ресурси природних середовищ: лісів, річок, берегів, бухт і відкритого моря — досяжних із одного стратегічно розташованого місця.

Густота населення культури дзьомон була однією з найвищих серед відомих суспільств мисливців-збирачів, особливо в центральній та північній Японії, яка відзначалася багатими на горіхи лісами, сезонними міграціями лосося та щедрими дарами моря. Згідно з оцінками, в період розквіту культури дзьомон населення Японії становило 250 тис. осіб, що виглядає дуже скромно на тлі її сучасного населення, але разюче, якщо врахувати, що йдеться про мисливців-збирачів. У сучасну добу з ними могли б позмагатися хіба що американські індіанці північно-західного узбережжя та Каліфорнії, котрі так само жили з горіхових лісів, міграцій лосося та щедрих дарів моря — дивовижний приклад конвергентної еволюції людських суспільств.

З’ясувавши, що ж мало в своєму розпорядженні японське населення періоду дзьомон, потрібно також чітко зазначити, чого воно не мало. А не мало воно інтенсивного рільництва, та й узагалі сумнівно, чи було в нього хоч якесь рільництво. Крім собак (та, можливо, свиней) не було в нього жодних інших свійських тварин, металевих знарядь, письма і ткацтва. Села і цвинтарі цього періоду — не являють собою сукупності окремих розкішно оздоблених осель та могил, які вряди-годи трапляються серед загальної скромності. Натомість вони досить одноманітні — а це свідчення того, що соціальної стратифікації на вождів та простолюд ще майже не було. Регіональне розмаїття стилів кераміки вказує на брак руху в напрямку політичної централізації та об’єднання. Всі ці обмеження різко контрастують із характеристиками тогочасних суспільств, які розвинулися всього за кількасот кілометрів від дзьомонської Японії в материкових Китаї та Кореї, — а також із тим, якою стала Японія після радикальних змін, що пронеслися нею після 400 р. до н. е.

Попри всю свою самобутність навіть за мірками тогочасної Східної Азії дзьомонська Японії не була наглухо ізольованим світом. Поширеність кераміки та обсидіану (дуже твердої гірської породи вулканічного походження, якій віддавали перевагу у виготовленні кам’яних знарядь) говорить про те, що тогочасні човни вже сполучали між собою острови Ідзу, які на 290 кілометрів простягаються в океан на південь від сучасного Токіо. Крім того, з поширеності кераміки, обсидіану та риболовних гачків випливає, що носії культури дзьомон торгували з Кореєю, Росією та Окінавою, до чого слід додати вже згадану появу в Японії півдесятка культурних рослин із материка. Разом із тим археологи, які вивчали цей період, майже не виявили слідів прямих зв’язків із Китаєм, що дивує на тлі масштабного впливу Китаю на подальшу історію Японії. Якщо порівнювати з наступним періодом історії, то вражає не те, що контакти з зовнішнім світом все-таки підтримувалися, а те, що вони справляли дуже незначний вплив на суспільство культури дзьо- мон. Тогочасна Японія була законсервованим мініатюрним світом, який залишався в ізоляції і майже не змінювався впродовж 10 тис. років, — острівцем стабільності в нестійкому та мінливому світі тих часів.

Щоб зрозуміти, настільки особливою була Японія в тогочасному світі, слід згадати, чого станом на 400 р. до н. е., тобто коли наближався кінець культури дзьомон, досягли суспільства азійського континенту, розташовані за кількасот кілометрів на захід від неї. У той час Китай складався із кількох держав, населення яких жило в містах, захищених мурами, поділяючись на заможну еліту та бідний простолюд, і впевнено рухався до політичного об’єднання, завдяки якому згодом став найбільшою імперією світу. Ще близько 7500 р. до н. е. китайці започаткували інтенсивне сільське господарство, основою якого було просо на півночі та рис на півдні, а також одомашнили свиней, курей і водяних буйволів. Станом на 400 р. до н. е. вони вже принаймні 900 років користувалися письмом, принаймні 1500 років — металевими знаряддями і щойно започаткували перше в світі виробництво чавуну. Всі ці китайські нововведення поширювалися в Корею, котра вже кілька тисячоліть практикувала рільництво (зокрема рисівництво з 2200 р. до н. е.), а з 1000 р. до н. е. — металургію.

З огляду на всі ці процеси, які вже кілька тисячоліть відбувалися по інший бік Цусимської протоки та Східнокитайського моря, спершу здасться неймовірним, що в 400 р. до н. е. Японію продовжували замешкувати мислив- ці-збирачі, які сяк-так торгували з Кореєю, не мали письма і користувалися кам’яними знаряддями. Впродовж усієї історії людства оснащені металевою зброєю централізовані держави за допомогою військ, утримуваних щільним рільничим населенням, змітали рідконаселені суспільства мисливців-збира- чів, які користувалися кам’яними знаряддями. Як же дзьомонську Японію оминула така доля?

Щоб розв’язати цей парадокс, слід пам’ятати, щодо 400 р. до н. е. цусим- ський вододіл відділяв незаможних рільників від убогих мисливців-збирачів, а убогих рільників від заможних мисливців-збирачів. Китай і дзьомонська Японія не підгримували прямого контакту між собою. Хай які, торговельні зв’язки Японії обмежувалися Кореєю. Проте рис було одомашнено в теплому південному Китаї, звідки він повільно поширювався на північ до значно