Читати книгу - "Викрадачі"

Проганяючи ці думки, вона закреслює останнє слово листа й розмірковує, чи не додати завиток до літери «д» у слові «добре». Якщо вона наполягатиме на поверненні, Олів’є одразу зрозуміє, що вона нещира. Він вирішить, що вона просто втікає. Йому це завдасть болю, а так робити вона не сміє: він довірив їй свої таємниці, він такий вразливий, він вклав свою руку в її руки, коли вже, напевно, не зможе доторкнутися до іншої жінки. Тим більше, що вона здатна образити його, використовуючи перевагу своєї молодості.

Беатриса підходить до вікна й відчиняє його. У самому кінці вулиці бовваніє сіра водна гладь і бежевий простір прибережної смуги. Свіжий вітер з моря роздуває портьєри, грає складками її вранішньої сукні, яка висить на стільці, складена вдвоє. Беатриса намагається зосередити думки на Іві, заплющує очі, але тут же бачить відразливу карикатуру на кшталт тих, що малюють у газетах: Ів у пальті й циліндрі, голова в нього величезна, непропорційна, під пахвою він тримає тростину, одягаючи рукавички, перш ніж поцілувати її та йти на службу. Уявити Олів’є їй куди легше: ось він стоїть поряд з нею на березі, високий, стрункий, волосся сріблясте, зморшки на обличчі рожеві, очі блакитні, трохи побляклі; на ньому гарно пошитий коричневий сюртук, який він носить зі смаком, руки майстра з трохи опухлими пальцями міцно тримають пензля. Цей уявний образ сповнює її таким смутком, якого вона ніколи не відчуває поруч нього.

Утім, навіть це видіння вона не здатна втримати довго: його змінює сама вулиця з фасадами кам’яних будинків і примхливими прикрасами над рядом нових крамниць, які наполовину затуляють їй вид на море. Що чекає тут на неї? — ось у чому питання. Скільки ще ночей вона здолає у такому непевному стані? У другій половині дня вони підуть кудись широкою смугою берега, малюватимуть, повернуться до своїх кімнат — перевдягнутися до обіду, знов обідатимуть разом з іншими постояльцями, сидітимуть у вітальні з надмірною кількістю меблів, обговорюватимуть прочитане. Вона знову відчує, що подумки вже знаходиться в його обіймах. Хіба цього не достатньо? А потім вона підніметься до своєї спальні й почне чергову безсонну ніч.

Інше питання, яке вона ставить собі, спершись ліктями на підвіконня, ще важче, ніж перше. Бажає вона його — як чоловіка? Ніщо не підказує їй відповіді — ані смуга берега, ані перевернуті рибальські човни. Невдоволено стуливши губи, вона зачиняє вікно. Життя само вирішить — можливо, вже вирішило. Це не дуже переконлива відповідь, але іншої в неї немає. Час іти малювати.

Розділ 83

Марлоу

Якось увечері я повернувся додому, а там на мене чекав лист — на мій подив, дуже люб’язний — від Педро Кайє. Прочитавши його, я вже здивував себе сам, тому що пішов до телефону й зв’язався з туристичною агенцією.

Шановний докторе Марлоу!

Дякую Вам за лист, якого Ви мені надіслали два тижні тому. Напевно, Вам відомо про Беатрису де Клерваль більше, ніж мені самому, але приємно буде допомогти Вам, чим зможу. Будь ласка, приїжджайте, поговоримо — якщо можна, між 16 і 23 березня. Пізніше я відправляюся до Риму на тривалий час, тому виказати Вам гостинність не зможу. Щодо Вашого другого питання: я не чув про американського художника, який вивчає творчість Клерваль; принаймні, зі мною такий художник не зв’язувався.

З найтеплішими побажаннями

П. Кайє

Потім я зателефонував Мері.

— Хочеш поїхати до Акапулько, за два тижні?

Її голос був хриплим, немов зі сну, хоча щойно почався вечір.

— Що таке? Ти розмовляєш, як… не знаю, хто. Ти взявся за рекламу по телефону?

— Ти що, спиш? Знаєш, котра година зараз?

— Не наїжджай на мене, Ендрю. У мене сьогодні вихідний, і я писала картину допізна.

— Наскільки пізно?

— До пів на п’яту.

— Ах ти, художниця від Бога! Я о сьомій ранку був уже в «Ґолденґров». Так що, хочеш поїхати до Акапулько?

— Ти не жартуєш?

— Цілком серйозно. Тільки це не відпустка — мені потрібно провести там дослідження.

— А твоє дослідження, часом, не пов’язане з Робертом?

— Ні. Воно пов’язане з Беатрисою де Клерваль.

Мері розсміялася. Мені потеплішало на серці, через те, що вона здатна сміятися одразу після того, як згадала Роберта. Можливо, вона дійсно потроху одужає від кохання до нього.

— Ти мені снився минулої ночі.

— Я? — У мене чогось підстрибнуло серце.

— Ти, ти. І сон такий приємний. Снилося, нібито я довідалася, що це ти винайшов лаванду.

— А саме? Барву чи квітку?

— Парфуми. Мої улюблені.

— Спасибі. А що ти зробила — уві сні — коли з’ясувала це?

— То не важливо.

— Хочеш, щоб я тебе благав?

— Гаразд, твоя взяла. Я тебе поцілувала, на знак подяки. У щоку. Ось і все.

— Так ти хочеш до Акапулько чи ні?

Вона знову розсміялася, тепер уже остаточно прокинувшись.

— Зрозуміло, я хочу поїхати до Акапулько. Але ж ти знаєш, у мене не вистачить на це грошей.

— У мене вистачить, — сказав я м’яко. — Я багато років заощаджував гроші, бо так мене навчили мої батьки. — Не став додавати, що не мав, на кого їх витрачати. — Можна поїхати якраз під час твоїх весняних канікул. Хіба вони не саме цього тижня? І хіба це не віщування?

На хвилину запала тиша, немов у лісі, коли мовчиш і прислухаєшся. Я прислухався: чув її дихання — немов слухаєш (після того як завмер і перетворився весь на слух) трелі пташок під шатром віт або шурхіт білочки в опалому листі за кілька кроків від тебе.

— Стривай, — повільно вимовила вона. Гадаю, в її голосі вчувалося, що вона багато років заощаджувала гроші, тому що мати теж учила її цьому, але не було чого заощаджувати; що вона багато років малювала, витрачаючи на це кожну вільну хвилину й кожний долар, заощаджений протягом днів, тижнів, місяців. Я чув обережність і гордість, які не дозволяли їй позичати гроші (можливо, інколи мати робила їй який-небудь невеликий подарунок — з тих грошей, які залишилися від навчання й виховання двох дівчат), відданість своїй справі, завдяки якій Мері не залишала викладання; а студенти не мали уяви, якою порожньою залишається її кишеня після того, як сплачені рахунки за житло, за опалювання, за продукти. Загалом ціле сузір’я проблем, життя в злиднях, якого я уник завдяки тому, що закінчив медичний факультет. З того часу я написав не більше десяти картин, які сам вважав більш-менш пристойними. Моне лише в Етреті написав у 1860-ті роки шістдесят пейзажів, багато з них