Читати книгу - "Викрадачі"

є шедеврами. Я бачив десятки полотен на стінах студії Мері, сотні естампів і малюнків на полицях — цікаво, скільки з них подобаються їй і досі?

— Стривай, — повторила вона, але вже не так напружено, — дай-но мені трохи поміркувати. — Я міг уявити, як вона крутиться в ліжку, якого я ніколи не бачив. На цей час має вже сидіти на ньому, щоб зручно тримати слухавку; можливо, на ній одна з просторих білих блузок, а волосся відкинуте набік. — Але виникне й інша проблема, якщо я поїду з тобою.

— Хочеш, я полегшу тобі задачу й скажу це сам? Ти не муситимеш спати зі мною, якщо приймеш моє запрошення, — я одразу відчув, що це прозвучало відвертіше, ніж я збирався сказати. — Я знайду спосіб, щоб ми жили не разом.

Ясно почув, як у неї перехопило дихання — чи з обурення, чи тому, що збиралася засміятися.

— Не в тому річ. Насправді я можу сама забажати спати з тобою там, але не хочу, щоб ти вважав це подякою за твої витрати на подорож.

— Що ж, — відказав я. — Що може сказати супутник?

— А нічого. — Упевнений, що вона готова розсміятися. — Нічого не треба казати, будь ласка.

Але за два тижні потому, опинившись в аеропорту (перед цим пройшов нечастий у Вашингтоні сильний снігопад), ми були притихлими й скутими. Я вже не був упевнений, чи на краще піде ця пригода, чи ми обоє тільки відчуємо від неї ніяковість. Ми домовились зустрітися біля воріт, де було повно студентів — можливо, то були якраз її студенти, — які сиділи рядами, хвилювались, уже одягнені, як влітку, хоча літаки за вікнами котилися по смугах повз замети снігу. У Мері через плече була перекинута сумка для полотен, у руці — легкий мольберт; вона нахилилась і поцілувала мене в щоку, але вийшло якось незграбно. Волосся вона заплела в косу й виклала кільцем на потилиці, одягнена була в темно-синій светр і чорну спідницю. На тлі веселих підлітків у шортах і сорочках яскравих барв Мері мала вигляд черниці, яка залишає монастир заради проповіді серед мирян. Я збагнув, що навіть не взяв із собою приладдя для малювання. Що це зі мною? Я зможу лише спостерігати, як малює вона.

У літаку ми балакали ні про що, немов уже багато разів подорожували разом, а потім вона заснула, спершу сидячи рівно в своєму кріслі, але поступово нахиляючись до мене, її гладеньке волосся торкалося мого плеча: «Я малювала допізна». Я гадав, що під час нашої першої справжньої подорожі разом ми багато розмовлятимемо, натомість вона спала, майже пригорнувшись до мене, час від часу відсторонюючись, також уві сні, немов сахалася тієї близькості, що виникала між нами. Я гостро відчував її голову на своєму плечі. Обережно витяг нову книгу про лікування межових станів розладу особистості (я вже не перший день намагався знайти час, щоб її почитати) — на читання фахової літератури залишалося все менше часу через мої розвідки щодо Роберта й Беатриси, — але майже не усвідомлював сенсу слів, хіба що половину речення за один раз, після того вже не міг зв’язати їх докупи.

А потім з’явилося те видіння, яке так чи інакше завжди мене переслідувало: уявив її голову на плечі Роберта Олівера — оголеному плечі. Правду вона мені казала, буцімто вже більше не закохана в Роберта? Врешті-решт, завдяки моєму лікуванню він може одужати, принаймні, почуватиметься значно краще. Або правда була куди складнішою? А якщо мені розхочеться йому допомагати — що станеться з ним, коли він повернеться до звичайного життя поза стінами клініки? Я перегорнув сторінку. У світлі, яке пробивалося з-поза хмар, волосся Мері було світло-каштановим, золотавим зверху, підсвічене слабкими лампами в літаку, темнішало, коли вона відкочувалася подалі від вікна. Воно блищало, немов різьблене дерево. Я підняв палець і дуже обережно, тихо-тихо погладив її по голові. Вона заворушилася й щось пробурмотіла, не прокидаючись. Вії в неї були світло-рожевими на тлі біленької шкіри. У куточку лівого ока причаїлася крихітна родимка. Я згадав розсип ластовиння на обличчі Кейт, худорляве лице моєї матусі й той співчутливий погляд величезних очей, яким вона дивилася перед смертю. Знову перегорнув сторінку, Мері випросталася в кріслі, щільніше натягла светр і прихилилася до вікна, покинувши мене. Так і не прокидаючись.

Розділ 84

1879 рік

Вона підходить до шифоньєра й вибирає, яку з двох суконь краще вдягти: синю або брунатну; зупиняється нарешті на брунатній, теплих панчохах і важких черевичках. Закріплює шпильками волосся й бере плащ, капелюшок, облямований темно-червоним шовком, і свої старі рукавички. Він чекає на неї на вулиці. Вона широко, щиро посміхається до нього, радіє з його задоволення. Можливо, ніщо не має великого значення, крім цієї дивної радості, яку вони дарують один одному. Він несе обидва їхні мольберти, а вона наполягає на тому, щоб нести сумки. В Олів’є старенька шкіряна musette de chasse — мисливська сумка, яку придбав, коли йому було двадцять вісім років. Беатриса тепер багато чого про нього знає.

Прийшовши на берег, вони акуратно складають своє приладдя під хвилерізом і, не змовляючись, відправляються на коротку прогулянку. Вітер сьогодні сильний, але тепліший, пахне травами. Усе довкола всіяне маками й маргаритками. Кожного разу, зустрічаючи на доріжці камінь, Беатриса спирається на руку Олів’є. Вони підіймаються зі східного боку на плато, яке розташоване на півдорозі між містечком і Ла-Маншем: звідси вельми зручно роздивитись усе узбережжя й відшукати найкрасивіші арки й стовпи в дальньому кінці берегової смуги. Беатриса побоюється висоти й тримається подалі від краю, а Олів’є нахиляється й повідомляє, що прибій сьогодні сильний, красивий, заливає бризками підніжжя скель.

Вони цілком на самоті, а краєвид такий чудовий, що Беатриса відчуває: більше ніщо не має великого значення, крім цього — а надто такі маленькі істоти, як вони двоє. На якусь хвилину відступає навіть палке бажання народити дітей, яке ніколи не дає їй спокою. Вона не може пригадати, що є провина й у чому сенс того поняття. Її заспокоює те, що Олів’є поруч, він вносить нотку людяності в бездоганну красу краєвиду. Коли він повертається від краю кручі, Беатриса тулиться до нього. Він ніжно притискає її плечі до своїх грудей, до робочого сюртука, його руки зімкнені довкола неї, наче Олів’є тримає її подалі від краю. На неї накочується хвиля полегшення, за нею — задоволення, а потім і бажання. Вітер налітає на них сильними поривами. Олів’є цілує її в шию, трохи нижче капелюшка, цілує край