Читати книгу - "Пастка на дурнів"

Я навіть підніму норму до вісімдесяти, хай знає наших генерал Бидл! А щоб цей клятий Йоссар’ян більше тут не смердів, я знову посаджу його в літак і в бій, поки й не гигне!

— Йоссар’яна?! — На чесне, простацьке Майлове обличчя набігла раптом тінь глибокої стурбованості, і він задумливо покрутив кінчик свого рудуватого вуса.

— Саме його! А то, кажуть, ходить тут і натякає, що своє відлітав, і прощавай, зброє! Нехай він і справді відлітав своє, але ж він ще не відлітав твого, правильно я кажу, Майло, га? Ха-ха! Ото буде йому подаруночок!

— Йоссар’ян — мій приятель, — спробував заперечити Майло. — І я не хотів би, щоб він постраждав через мене, сер. Я багато чим зобов’язаний йому. Може, ви могли б зробити для нього виняток, га?

— Ні, ні, тільки не це, Майло! — закудкудакав, шокований такою пропозицією полковник Пескарт. — Ми не можемо заводити собі фаворитів серед підлеглих! Це було б несправедливо щодо інших, хіба ж не так?

— Йоссар’ян мені, звичайно, дорогий, — провадив Майло, і далі самовіддано вигороджуючи Йоссар’яна. — Та, на жаль, є ще й справедливість, а справедливість мені дорожча. Отже, Йоссар’янові доведеться ризикувати нарівні з усіма, слушно я кажу?

— Слушно, цілком слушно, Майло.

— Що слушно, то слушно, сер, — погодився Майло. — Бо чим він, власне, кращий за інших, га?.. То з якої рації він повинен мати якісь особливі привілеї?

— Справді, з якої рації, Майло? Що справедливо, то справедливо!

На цей раз Йоссар’ян не мав навіть часу, щоб лягти до шпиталю: полковник Пескарт оголосив свій наказ про обов’язкових вісімдесят вильотів під вечір того ж самого дня, так само Йоссар’ян не встиг відтворити Кристі від участі в наступному вильоті, не встиг і змовитися зі Жлобсом ухекати полковника Пескарта; на ранок, щойно розвиднілося, полк підняли по тривозі. І, сяк-так нагодувавши льотчиків сухим пайком, тут же загнали до грузовиків, які швидше вітру помчали спочатку на інструктаж, далі на аеродром, де гуркотливі бензозаправники вже перекачували бензин у баки літаків, а збройові команди квапливо піднімали лебідками тисячофунтові фугаски для бомбових відсіків. Усі бігали, як божевільні, а тільки-но літаки заправилися, механіки почали прогрівати мотори.

Розвідка доповіла, що цього ранку німці збираються відбуксувати із ремонтного доку в Спеції пошкоджений італійський крейсер і затопити його перед вузьким входом до гавані, щоб таким чином унеможливити кораблям союзників, коли ті займуть місто, швартуватися в порту. На цей раз дані розвідки виявились напрочуд точними. Коли літаки підійшли з заходу до гавані, величезний крейсер був уже на півдорозі до місця затоплення, і вони рознесли його вщент. Кожна ланка відзначалась прямим попаданням, і всі страшенно пишалися з того, аж поки не потрапили всі, як один, під лютий обстріл зенітних батарей: гармати били звідусіль, з усієї величезної підкови, що її утворювало гористе узбережжя. Навіть незворушний Тупермейєр і той зненацька удався до найкарколомніших протизенітних маневрів, щоб вирватись із вогню, а Жлобс, ведучи передній літак ланки, повернув праворуч по команді «ліворуч» і, зачепивши крилом сусіднього літака, геть-чисто відчикрижив йому хвоста.

Крило Жлобсового літака відламалось біля самого фюзеляжа. Машина відразу зірвалася в штопор, і за мить зникла з очей. Не було при тому ні вогню, ні диму, ні вибуху. Відламане крило ще якийсь час важко кружляло в повітрі, схоже на лопать бетономішалки, а сам літак з наростаючою швидкістю прямовисно падав носом донизу, аж поки й шубовснув у воду; від удару море розступилося й скипіло піною — немовби велика біла лілія зненацька розквітла на темно-синій його поверхні й одразу розсипалась гейзером смарагдових бульбашок, коли літак зник у вирі.

На все це пішло кілька секунд. Ніхто не вистрибнув з парашутом. Загинув і другий літак, у якому летів Кристі.

36. Підвал

Смерть Кристі мало не звела в могилу капелана Святмена. Він сидів у себе в наметі і, начепивши на носа окуляри, сліпав над звітною писаниною, аж раптом задзвенів телефон, і з аеродрому повідомили, що в повітрі зіткнулися й загинули два літаки. Всередині в капелана все обірвалося. Коли він клав трубку, рука в нього тремтіла. Потім затремтіла друга рука. Нещастя було надто страшне, щоб його усвідомити. Одразу дванадцять жертв — який жах, який кошмар! На душі йому стало моторошно. Його губи мимоволі зашепотіли молитву, щоб бог спас і помилував Йоссар’яна, Кристі, Голодного Джо й усіх інших його друзів, але тут же капелан покаянно упіймав себе на думці, що, молячись за своїх друзів, він тим самим накликає смерть на інших молодих людей, зовсім, можливо, йому не знайомих. Та й молитись було вже пізно, однак нічого іншого він не вмів. Серце його шалено калатало і немовби навіть не в грудях, а десь віддалік: відтепер, коли він сяде в крісло зубного лікаря, гляне на скальпель, стане свідком автомобільної аварії чи почує крик серед ночі, серце його буде так само гупотіти об ребра, нагадуючи про неминучу смерть. Він знав, що не зможе відтепер побачити бійку на вулиці без відчуття, що от-от сам упаде непритомний на бруківку й проламає собі череп, що його неминуче спостигне розрив серця чи крововилив у мозок. Він не був певний, чи судилось йому ще коли-небудь побачити свою дружину та трьох маляток і навіть у тому, чи хоче він її бачити взагалі. Капітан Гадд своїми цинічними балачками заронив в його душу великий сумнів щодо жіночої порядності, а тому чого його жінка мала бути не така, як усі? На світі існувало стільки мужчин, з якими їй могло бути значно краще, ніж із ним! Коли він думав тепер про смерть, він згадував свою дружину, а коли згадував дружину, то завжди думав, що неминуче втратить її.

Нарешті капелан набрався духу, підвівся і знехотя, понуро почвалав до сусіднього намету, де мешкав сержант Безбог. Сержант бадьоро скочив до свого джипа, вони рушили до аеродрому. Щоб не тремтіли руки, капелан їх стиснув у кулаки й поклав на коліна. Він зціпив зуби, намагаючись не слухати збудженого торохтіння свого помічника, для якого ця трагічна подія — загибель дванадцяти чоловік — означала дванадцять нових листів співчуття родичам загиблих за підписом полковника Пескарта, що могло, як він гадав, спонукати видавців «Сатердей Івнінг Пост» дати на Великдень статтю про полковника Пескарта.

Над льотним полем нависла тяжка, могильна тиша. Вона скувала все навкруг. Немовби якесь тупе зловісне закляття безжально придушило будь-який прояв життя. Капеланову душу охопив благоговійний жах. Такої неймовірної, моторошної німоти він ще ніколи не відчував. Майже двісті льотчиків