Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

обережно запалила ліхтар. А потім руки її опали вздовж тіла.

— І наша мати дивиться на все це, — пробурмотіла вона. — Це ж рідна моя сестра — Chica!

Увесь світлозаломлювальний апарат з його мідним устаткуванням та розташованими по колу призмами мерехтів та іскрився, мов повна діамантів куполоподібна рака, у якій був не ліхтар, а якесь священне полум’я, що мало владу над морем. А Лінда, доглядачка маяка, у чорному вбранні з блідим обличчям опустилась на низький дерев’яний стілець, залишившись наодинці зі своїми ревнощами, високо над земною ганьбою та земними пристрастями. Через дивний тягучий біль, ніби хтось брутально скуб її за темні коси з бронзовим полиском, вона притисла руки до скронь. Вони зустрінуться. Вони зустрінуться. І вона навіть знає де. Біля вікна. По щоках їй потекли краплі страдницького поту, а місячне сяйво, розлите у морській далині, засунуло ніби велетенським срібним засувом вхід до затоки Пласідо — темної печери, де клубочилися хмари й німували підточувані прибоєм береги.

Зненацька Лінда Віола підхопилася, приклавши до вуст палець. Він не любить ні її, ні сестри. Усе видалось їй таким марним, аж це її налякало, а водночас вселило в неї певну надію. Чому він не забере Джізеллу звідси? Що йому заважає? Годі його збагнути. На що вони чекають? З якою метою ці двоє брешуть і обманюють? Не заради їхньої любові. І нема заради чого. Надія повернути собі Ностромо спонукала Лінду порушити свою клятву не залишати маяка цієї ночі. Вона повинна негайно поговорити з батьком — він мудрий і зрозуміє її. Вона збігла спіральними сходами донизу. І тієї миті, коли відчиняла нижні двері, почула звук першого на Великій Ісабелі пострілу.

Лінду всю струсило, ніби груди їй пробила куля. Вона бігла без упину. У будиночку не світилось. Вона крикнула у двері: «Джізелло! Джізелло!», тоді метнулася за ріг і щосили гукнула сестру у відчинене вікно; відповіді не було, але коли вона, розгублена, оббігла довкола будиночка, з дверей вийшла Джізелла і стрілою кинулась бігти мимо неї, без жодного слова, з розпущеним волоссям, дивлячись просто перед собою. Здавалося, що вона майнула навшпиньках, ледве торкаючись трави, і зникла.

Лінда поволі побрела, простягаючи вперед руки. На острові все німувало, вона не знала, куди йде. Дерево, під яким провів свої останні дні Мартін Деку, споглядаючи життя як низку беззмістовних óбразів, відкидало на траву розлогу чорну тінь. Раптом Лінда побачила батька, який безмовно стояв сам-один у місячному світлі.

Ґарібальдіно — великий, випростаний, з білосніжним волоссям і бородою — застиг у монументальній позі й ніби відпочивав, спираючись на рушницю. Лінда м’яко поклала руку йому на плече. Він не поворухнувся.

— Що ти зробив? — якось буденно спитала вона.

— Я застрелив Раміреса — infame[236]! — відповів він, вказавши очима туди, де тінь була найтемніша. — Як злодій він прийшов, як злодій і загинув. Треба було захистити дитину.

Він не зволив зробити ані кроку, не зволив посунутись ані на дюйм. Стояв на місці, суворий і незворушний, мов статуя старого діда, який охороняє честь своєї родини. Лінда прийняла тремтячу руку з його плеча, твердого й непохитного, наче воно було з каменю, і мовчки ступила в чорноту тіні. Помітила на землі ворушіння якихось розмитих силуетів і стала мов укопана. Її сторожкий слух вловив розпачливий лемент і плач.

— Я ж заклинала тебе не приходити сьогодні вночі. О мій Джованні! І ти пообіцяв. О! Чому… чому ти прийшов, Джованні?

То був голос її сестри. Лемент урвався схлипом, від якого краялося серце. І голос винахідливого капатаса карґадорів, володаря і раба скарбу Сан-Томе, який зненацька трапив на очі старому Джорджо, коли скрадався через галявину до ущелини, аби взяти ще трохи срібла, голос страшенно кволий, відповів безтурботно і безпристрасно, долинувши звідкись від самої землі:

— Я відчував, що не переживу цієї ночі, якщо не побачу тебе ще раз — моя зіронько, моя квіточко.

*

Блискуча тертулія щойно скінчилась, розходились останні гості, і сеньйор адміністрадóр уже пішов до своєї кімнати, аж тут доктор Моніґем, якого чекали цього вечора, але так і не дочекались, під’їхав дерев’яною бруківкою освітленої електричними ліхтарями безлюдної Calle de la Constitutión і застав велику браму «каси» ще відчиненою.

Він пошкандибав на патіо, важко піднявся сходами і застав огрядного лиснючого Басіліо якраз тоді, коли той гасив у «салі» світло. Щасливець мажордом аж застиг із роззявленим ротом через такий пізній набіг.

— Не гаси світла, — скомандував лікар. — Я хочу бачити сеньйору.

— Сеньйора в кансіярії[237] сеньйора адміністрадóра, — солодкаво відповів Басіліо. — Сеньйор адміністрадóр за годину від’їжджає в гори. Схоже, є загроза якихось робітничих заворушень. Безсовісні люди — ні розуму, ні порядності. І ледачі, сеньйоре. Ледачі.

— Ти сам — ледащо безсовісне і йолоп, — відрубав лікар з тією дратівливістю, за яку всі його так «любили». — Не гаси світла.

Басіліо з гідністю пішов. Доктор Моніґем, очікуючи в яскраво освітленій «салі», невдовзі почув, як у дальньому кінці дому зачинилися двері. Забряжчали остроги, потім усе стихло. Сеньйор адміністрадóр подався в гори.

Ритмічно шелестячи довгим шлейфом, у блиску самоцвітів та в переливах шовку, схиливши свою точену голівку, ніби під вагою пишного білявого волосся, в якому проглядали срібні нитки, «перша леді Сулако», як зазвичай називав її капітан Мітчелл, пройшла освітленим «корредором», немислимо багата, кохана, оточена повагою, шаною та визнанням — і, мабуть, самотніша за будь-кого з людей, хто лише жив на цій землі.

На вигук лікаря «Пані Ґулд! Одну хвилинку!» вона здригнулась від несподіванки і спинилась у дверях порожньої освітленої «сали». Через подібність настрою та обставин вигляд лікаря, який стояв самотою серед груп меблів, вúкликав у неї емоційні спогади про несподівану зустріч з Мартіном Деку, померлим лихою смертю багато років тому, — у тиші вона ніби почула його голос, який промовляє: «Антонія забула тут віяло». Але насправді озвався голос лікаря, трохи змінений від збудження. Емілія звернула увагу на те, як блищали його очі.

— Пані Ґулд, ви мені потрібні. Знаєте, щó трапилося? Пам’ятаєте, щó я розповідав вам учора про Ностромо? Ну так ось: ланча, палубний човен із Сапіґи з чотирма неграми на борту, проходила неподалік від Великої Ісабели й зі скелі їх окликнув жіночий голос — голос Лінди, — власне звелів їм завернути до пляжу (ніч була місячна) і забрати до міста пораненого. Звичайно, патрон[238] (від кого я все це й почув) відразу так і зробив. Він розповів мені, що коли вони завернули до положистого краю