Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

інквізитори, аж п’ятеро, всі чоловіки. Оскільки вікна відчинені й виходять на вулицю, де всякчас їздять машини, йому доводиться напружуватися, щоб чути їх, і підвищувати свій голос, щоб чули його.

Кілька чемних фінтів, а потім перший удар:

— Якщо вас призначать, яких авторів ви б найбільше хотіли подавати?

— Я можу викладати в усьому діапазоні, — відповів він. — Я не вузький фахівець, думаю, я маю широкий профіль.

Як відповідь ці слова принаймні можна обґрунтувати. Маленький факультет невеликого університету міг би бути задоволеним, беручи на роботу майстра на всі руки. Але з тиші, яка запанувала, він висновує, що відповів погано. Він поставився до запитання надто буквально. Це завжди було його вадою: сприймати запитання надто буквально, відповідати надто коротко. Ці люди не прагнуть коротких відповідей. Вони прагнуть чогось неквапного, розлогого, що дало б їм змогу з’ясувати, що за чоловік перед ними, яким молодшим колегою він стане, чи пасуватиме він до провінційного університету, що докладає всіх зусиль для підтримки рівня навчання за скрутних часів, щоб не згасло полум’я цивілізації.

В Америці, де до пошуків роботи ставляться серйозно, такі люди, як він, люди, які не вміють здогадатися, що стоїть за питанням, не вміють говорити заокругленими фразами, не вміють переконливо подавати себе, — одне слово, люди, яким бракує людських умінь, — ходять на курси, де їх навчають дивитися співрозмовникові у вічі, всміхатися, відповідати на запитання докладно і з усією подобою щирості. Самопрезентація — ось як називають це в Америці, і то без іронії.

Яких авторів він хотів би викладати? Які дослідження він здійснює тепер? Чи почувається він компетентним викладати англійську мову XI–XV століть? Його відповіді звучать дедалі непереконливіше. Річ у тому, що насправді він не хоче цієї роботи. Не хоче, бо знає в душі, що він не може бути вчителем. Йому бракує темпераменту. Бракує завзяття.

Він вийшов після співбесіди в стані чорної меланхолії. Він хоче одразу піти геть, не затримуватись. Але ні, спершу треба заповнити форми, повернути дорожні витрати.

— Як пройшло?

Запитав кандидат, із яким розмовляли першим, той, що з люлькою». Це ж ви, якщо я не помилився?

— Так. Але я вже відмовився від люльки.

«Він стенув плечима:

— Хтозна? Не дуже добре.

— Може, підемо вип’ємо чаю?

Він приголомшений. А хіба вони двоє не суперники? Невже суперникам дозволено приязнитися?

Пізній пополудень, університетське містечко безлюдне. Вони йдуть до Студентського клубу, шукаючи свою чашку чаю. Клуб закритий. МД — ось як він називає вас — дістає свою люльку.

— Гаразд, — зітхає він. — Ви курите?

Як дивно: йому починає подобатися цей МД із його невимушеними, безпосередніми манерами. Похмурий настрій розвіюється. Йому подобається МД, і, якщо це не звичайна вправа з самопрезентації, МД, здається, прихильний і до нього. І ця взаємна симпатія зародилася миттю!

Але чи слід тут дивуватися? Адже чому їх обох (а то й трьох, якщо додати ще й невідомого третього) обрали для співбесіди на посаду викладача англійської літератури, якщо не тому, що вони належать до одного типу, будучи однаково сформованими («сформованими» — аж ніяк не поширене англійське слово, він повинен пам’ятати про це), і тому, що вони, кінець кінцем, це річ найочевидніша, — південноафриканці, білі південноафриканці?»

Ось тут і закінчується цей фрагмент. Він недатований, але я досить упевнений, що Кутзее писав його 1999-го або 2000 року. Тож… кілька запитань, пов’язаних із ним. Перше запитання: ви були успішним кандидатом, вам дали посаду викладача, натомість Кутзее — ні. Чому, на вашу думку, його не взяли? І чи відчули ви якусь образу з його боку?

— Анітрохи. Я належав до системи — колоніальної університетської системи, що існувала тієї пори, натомість він прийшов ззовні, бо поїхав закінчувати освіту до Америки. З огляду на природу всіх систем, а саме самовідтворення, я завжди мав би перевагу над ним. Він розумів це і в теорії, і на практиці. Він, звичайно, навіть не думав звинувачувати мене.

— Дуже добре. Ще одне запитання: Кутзее припускає, що у вас він знайшов нового друга, а далі перелічує риси, спільні для вас обох. Та дійшовши до твердження, що ви білі південноафриканці, зупиняється й більше не пише. Чи маєте ви якісь думки, чому він зупинився саме тут?

— Чому він порушив тему білої південноафриканської ідентичності, а потім полишив її? Я можу запропонувати тут два пояснення. Одне — що ця тема могла видаватися надто складною, щоб її можна було досліджувати у спогадах чи щоденнику, — надто складною чи надто болючою. Друга причина простіша: розповідь про його пригоди в університеті стала надто нудною, щоб вести її далі, надто позбавленою оповідного інтересу.

— А до якого пояснення ви прихильні?

— Мабуть, до першого із домішком другого. Джон покинув Південну Африку в 1960-х роках, повернувся в 1970-х, десятиріччями витав між Південною Африкою і США, потім остаточно перебрався до Австралії, де й помер. Я покинув Південну Африку в 1970-х роках і ніколи не повертався. Загалом ми з ним поділяли однакове ставлення до Південної Африки, а саме: наша присутність там нелегітимна. Ми, може, мали абстрактне право бути там, право за народженням, але основа цього права була шахрайська. Наше існування спиралося на злочин, тобто колоніальне завоювання, увічнене апартеїдом. Хоч які існують антоніми слів «природжений» і «закорінений», усі вони, відчували ми, характеризують нас. Ми думали про себе як про квартирантів, тимчасових пожильців, й тому і як про позбавлених дому, людей без батьківщини. Не думаю, ніби я помиляюся в Джоні. На цю тему ми з ним розмовляли дуже багато. Я, звичайно, аж ніяк не помиляюся в собі.

— То ви кажете, що і ви, і він відчували до себе жаль?

— Жаль — хибне слово. В нашій долі ще було надто багато позитивного, щоб ми могли вважати її за гідну співчуття. Ми мали нашу молодість — я тоді не мав ще й тридцяти, він був трохи старший, — мали за собою непогану освіту, навіть мали скромні матеріальні активи. Якби нас звіяло, і ми опинилися десь у світі, — цивілізованому світі, «першому світі», — ми б процвітали, були щасливі. (Щодо «третього світу» я не був би такий упевнений. Ми не були Робінзонами Крузо, ані він, ані я.)

Отже, ні, я не вважав нашу долю за трагічну і певен, що не вважав і він. Щонайбільше вона була комічна. Його предки по-своєму, а мої предки по-своєму гарували покоління за поколінням, щоб розчистити шматок дикої Африки для своїх нащадків, і яким був результат