Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Святослав відступав, тримаючи револьвер напоготові.

– Ах ти, тварюка! Віддай її мені! – заверещав Тімур, його голос зірвався на люте гарчання.

Не гаючи часу, Святослав знову натиснув на гачок.

Постріл пролунав гучно, і цього разу куля вп'ялася в ліву частину тазу Тімура. Він зойкнув, втратив рівновагу й гепнувся просто перед капотом червоної «Daewoo», корчачись від болю. Пісок під ним швидко просочувався темними плямами.

– Що за… – пробурмотів Святослав, відчуваючи, як у ньому наростає неприємне хвилювання. Йому зовсім не подобалося те, що відбувалося. Це занадто нагадувало той час, який він волів би стерти з пам’яті – час, проведений в АТО.

Але Тімур не здавався. Схопившись закривавленою рукою за бампер седана, він, стискаючи зуби від болю, почав підніматися.

Сімнадцятий хрипло засміявся, скривившись у божевільній усмішці.

– Вона дійсно працює, – прогарчав він, скалячись. – Ну що, із шафи з’їв? Хочеш, але не можеш!

Його голова смикалася в різні боки, наче в ній боролися дві сили, намагаючись узяти гору.

Святослав, не зводячи з нього погляду, змістився ближче до фар «Daewoo» і став майже прямо перед автомобілем. Світло сліпило очі, але це лише додавало напруги. Він знову навів револьвер, цього разу цілком свідомо наставивши його просто на голову Тімура.

Спостерігаючи, як той борсається у власному безумстві, Святослав холодно запитав:

– Ти прийшов мене вбити?

З вуст сімнадцятого вирвався голос, грубіший і хрипкіший за його власний:

– Що ти робиш? Відпусти мене! Я тепер ти!

Одразу за ним пролунав інший голос, вже більш схожий на справжній Тімурів, проте сповнений люті та нетерпіння:

– Йди, вбий його і забери цю тачку!

– Навіщо вона тобі?! – вигукнув перший голос, у якому тепер чувся відчай.

– Не твоє собаче діло!

Тімур сперечався сам із собою, наче двоє різних людей боролися за контроль над його тілом. Святослав же знав, що це не просто маячня – їх там справді двоє, і ця думка холодила кров. Адже таке саме майбутнє могло чекати й його, якщо він бодай на мить залишить «Daewoo Leganza».

Але він не збирався так просто здаватися. Він мав пережити всіх. І померти лише тоді, коли прийде час – у глибокій старості, а не тут, на засипаному піском звалищі під крики воронів.

Святослав дивився на Тімура, що так і не зміг піднятися на ноги. Той стояв на колінах, упираючись однією рукою в бампер «Daewoo», інша – закривавлена – стискала плече, куди влучила куля. Його подих був уривчастий, змучений, але в голосі ще відчувалася зухвалість.

– Той, що зі шафи, може й без клепок у голові, – прохрипів він, хапаючи повітря після кожного другого слова, – але мені завжди подобалися його витівки.

Він скривився у чомусь схожому на посмішку й повільно хитнув головою.

– Я бажаю контролювати його, а не позбутися, як ти міг подумати… Тому третій нам ні до чого, розумієш?

Його очі блищали в світлі фар, відбиваючи чи то біль, чи то ледь приховане божевілля.

Світ навколо немов затягло важким серпанком – похмурим і загрозливим, не просто так. Святослав зрозумів: Тімур мав намір його вбити. Якби не спалах, він про це б і не дізнався.

Точнісінько як тоді, біля музею. Нині перукар ясно бачив інший бік свого дару. Він здатний передбачати не лише нещасні випадки, а й навмисні вбивства.

Тепер кіоски навколо, хоча сонце опустилося ще нижче, не виглядали настільки мертвими, як кілька миттєвостей тому. Дальтонізм – це ще не найгірший стан.

Святослав підняв револьвер і прицілився просто в лоба Тімура. Палець повільно, але невблаганно натискав на спусковий гачок.

Тімур залишався нерухомим, ніби чекаючи на постріл, але той так і не пролунав.

Святослав перевів погляд на «Daewoo Leganza», а палець мимоволі зісковзнув зі спускового гачка. Дальнє світло седана частково засліплювало і його самого. В цю мить знайомий страх, який перукар вже відчував до цього автомобіля, знову охопив його, тільки тепер ще сильніше.

Святослав раптово усвідомив: якщо натисне на спусковий гачок, то стане таким самим, як Мрець Кір – той, хто заради цієї машини заколов Луку в хліві, вбив стару Лейлу й намагався вчинити те саме з її чоловіком Єфимом. А скільки ще людей загинуло через цей проклятий автомобіль? Він перевів погляд на Тімура – з рани на плечі та тазу струменіла кров. Якби цієї машини не існувало, не було б і всіх цих смертей.

– Я не буду таким, – твердо сказав Святослав і опустив револьвер.

– Що ти там верзеш!? – рявкнув сімнадцятий. – Стріляй вже, і покінчимо з цим!

Святослав заховав зброю за пояс і швидко рушив до седана, відчинивши задні дверцята. Він не переймався, що Тімур спробує щось утнути – спалах уже дав відбій. Діставши з салону аптечку, яку нещодавно кинув на заднє сидіння, витяг із неї снодійне, а решту, повернувшись, акуратно поклав поруч із сімнадцятим.

– Думаю, ти впораєшся з тим, щоб зупинити кров. Тут є все необхідне.

– Ти не збираєшся мене вбивати? – здивовано перепитав Тімур. Його обличчя залишалося незворушним, він дуже вдало маскував біль, хоча кров’ю вже був залитий пісок під ним.

– Ні, не збираюся. Твоє життя і так уже скалічене, як і моє. Нехай вирішує доля, коли тобі помирати, а не я.

На землі, де щойно лежала торба, тепер валялося обгоріле лахміття – жалюгідні залишки того, що в ній було. Поміж обривками тканини виблискували уламки тонкого скла, а в повітрі стояв різкий, їдкий запах кислоти. Вона все ще шипіла, повільно роз'їдаючи пісок, залишаючи на ньому темні, випалені плями.

Святослав помітив це й, примружившись, мовив:

– То ти збирався хлюпнути мені в обличчя кислоту? Гидкий, підлий спосіб поквитатися з кимось… Хоча, мабуть, тобі це якраз до снаги.

– От був би в мене автомат, зовсім інша розмова була б, – фиркнув Тімур. – Слухай, а що як усе ж таки зробимо по-твоєму? Твоя пропозиція ще в силі? Я згоден стати твоїм напарником.