Читати книгу - "На лезі клинка"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 138 139 140 ... 166
Перейти на сторінку:
кинувся крізь відкриті двері, і Дев'ятипалий похмуро рушив услід, притискаючи до грудей металеву коробку. Вартівник примружено глянув на Ґлокту, який кульгав до дверей.

— Так швидко повернулися?

«Старий ти довбню».

— Яке до дідька «швидко»?

— Я ще навіть не закінчив снідати. Вас не було менше півгодини.

Глокта невесело засміявся.

— Ви хотіли сказати: півдня? — Він глянув на двір і спохмурнів. Тіні були майже там само, де й раніше.

«Досі самий ранок, але як таке можливо?»

— Творець якось казав мені, що час лише у голові. — Глокта скривився, обернувши голову. Баяз стояв позаду і постукував своїм товстим пальцем по голомозій маківці. — Повірте мені, могло бути й гірше. Насправді починаєш хвилюватися, коли виходиш раніше, ніж заходив.

Він усміхнувся, а його очі блищали у світлі, що сочилося з дверей.

«Він клеїть дурня? Чи намагається зробити дурня з мене? Так чи інакше, я вже втомився від цих ігор».

— Годі загадок, — розсердився Глокта. — Скажіть мені прямо: чого ви намагаєтеся досягти?

Перший з-поміж магів, якщо це був він, вишкірився ще ширше.

— Ви мені подобаєтесь, інквізиторе, справді подобаєтесь. Я не здивуюсь, якщо ви єдина чесна людина на всю цю кляту країну. Якось ми з вами побалакаємо, один на один. Про те, чого хочу я, і чого хочете ви. — Його усмішка зів'яла. — Але не сьогодні.

І він пройшов крізь відкриті двері, залишивши Ґлокту позаду у затінку.

Хлопчик для биття

  ому я? — бурмотів Вест про себе крізь зціплені зуби, поглядаючи через міст на Південну браму. Та дурниця у доках відібрала у нього більше часу, ніж він очікував, значно більше, але так тепер було з усім. Іноді йому здавалося, що він — єдина людина в Союзі, яка всерйоз готується до війни, а тому повинен все організовувати самостійно, навіть перераховувати вухналі для кінських підков. Він уже спізнювався на свою щоденну зустріч з маршалом Бурром, і знав, що буде ще сотня справ, які сьогодні не судилось виконати. Так було завжди. І для цілковитого щастя йому ще не вистачало тільки якоїсь дурнуватої затримки перед самою брамою Аґріонта.

— Чому, дідько би його вхопив, цим повинен займатися я?

Знову починала боліти голова. Та знайома пульсація поміж очей. Тепер з кожним днем вона починалася все раніше, а закінчувалося все гірше.

Через спеку, що тривала останні кілька днів, вартовим дозволили приходити на службу без повного обладунку. Вест гадав, що принаймні двоє з них тепер про це шкодували. Один валявся на землі біля брами, схопившись за матню, і голосно скиглив. Його сержант стояв, зігнувшись, біля нього. З його носа текла кров, цяткуючи темно-червоними краплями каміння моста. Двоє інших солдатів обслуги наставили списи, цілячись у сухорлявого темношкірого юнака. Поряд стояв ще один південець, старий із довгим сивим волоссям. Він спирався на поруччя і спостерігав за видовищем з виразом глибокої покори.

Юнак на мить озирнувся, і Вест здивувався. Це була жінка: коротко підстрижене чорне волосся, що стирчало на голові кучмою жирних колючок. Один рукав був обірваний біля плеча, і звідти випиналася жилава, смаглява рука, яка міцно стискала руків'я вигнутого ножа. Сяюче лезо, дзеркально блискуче і страшенно гостре, здавалося єдиним, що було у неї чистого. Через праву половину її обличчя тягнувся тонкий, сірий шрам, що розтинав чорну брову і викривлені губи. Однак найбільше Веста здивували її очі: ледь розкосі, сповнені невимовно глибокої ворожості та підозри, і... жовті. Свого часу, коли Вест воював у Гуркулі, він бачив усіляких кантійців, але такі очі йому ще не траплялись. Вони мали густий, насичений, золотаво-жовтий колір, як...

Сеча. Саме таким був її запах, коли він наблизився. Сеча, бруд і концентрація старого, їдкого поту. Він добре пам'ятав це з війни — сморід людей, які дуже давно не милися. Наближаючись, Вест поборов бажання наморщити носа і дихати через рот, як і прагнення обійти жінку колом і триматися подалі від блискучого клинка. Якщо хочеш розрядити небезпечну обстановку, треба не виказувати страху, як би тобі не було лячно. Він знав з досвіду: самовладання, навіть вдаване — це вже більш ніж половина успіху.

— Що тут, в біса, відбувається? — загорлав він до закривавленого сержанта.

Йому не довелось вдавати роздратованість: він з кожною секундою дедалі більше спізнювався і тому й сердився.

— Ці смердючі злидні хотіли потрапити в Аґріонт, сер! Я, звісно, намагався їх прогнати, але у них є листи!

— Листи?

Дивний старий торкнувся плеча Веста і передав йому складений аркуш, трохи затертий по краях. Щодалі він читав написане, то більше хмурнішав.

— Це лист про в'їзд, підписаний особисто лордом Хоффом. Їх треба впустити.

— Але ж не озброєними, сер! Я казав, що вхід зі зброєю заборонено!

В одній руці сержант тримав дивний лук з темного дерева, а в іншій — вигнутий меч гуркського походження.

— Вона заледве віддала ці дві штуки, але коли я спробував її обшукати... це гуркське стерво...

Жінка зашипіла і вмить ступила вперед. Сержант і двоє вартових нервово позадкували, тримаючись один одного.

— Спокійно, Ферро, — зітхнувши, промовив старий кантійською говіркою. — Заради Бога, спокійно.

Жінка плюнула на брук і прошипіла якийсь прокльон, який Вест не розібрав, і так помахала ножем вперед-назад, що було зрозуміло: вона знає, як ним користуватись і більш ніж рада показати це наочно.

— Чому я? — пробурмотів Вест собі під ніс.

Було ясно, що він нікуди не піде, поки не владнає це непорозуміння. Ніби йому і без того не вистачало обов'язків. Він глибоко вдихнув і щиро спробував поставити себе на місце смердючої жінки: вона була чужинкою в оточенні дивакуватих людей, які говорили невідомою їй мовою, вимахували списами і намагались її обшукати. Можливо, вона просто зараз так само думала, як страшно смердить Вест. Найімовірніше, жінка була не стільки небезпечною, скільки розгубленою та наляканою. Одначе виглядала вона навпаки: дуже небезпечною й аж ніяк не наляканою.

Старий однозначно здавався більш розсудливим, тож Вест спершу звернувся до нього.

— Ви двоє з Гуркула? — запитав він ламаною кантійською.

Чоловік звернув свої втомлені очі на Веста.

— Ні. Південь не обмежується гурками.

— Тоді з Кадира? З Ториша?

— Ви знаєте Південь?

— Лише трохи. Я воював там свого часу.

Старий кивнув на жінку, яка підозріло спостерігала

1 ... 138 139 140 ... 166
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На лезі клинка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На лезі клинка"