Читати книгу - "На лезі клинка"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 139 140 141 ... 166
Перейти на сторінку:
за ними жовтими, розкосими очима.

— Вона з так званого Мунтазу.

— Ніколи про нього не чув.

— Нічого дивного. — Старий стенув кістлявими плечима. — Це маленька країна біля моря, далеко на сході від Шаффи, за горами. Гурки підкорили її багато років тому. Одні люди втекли, інших взяли в рабство. Очевидно, що з тих пір вона не в дусі.

Жінка скоса зиркнула на них, не забуваючи при цьому про солдатів.

— А ви звідки?

— О, моя батьківщина на далекому півдні — за Кантою, за пустелею, за самим Земним колом. Краї, з яких я родом, не позначені на ваших картах, друже. Звати мене Юлвеєм.

Він простягнув довгу чорну руку.

— Коллем Вест.

Жінка насторожено дивилася, як вони потискають руки.

— Цього чоловіка звати Вест, Ферро! Він воював з гурками! Це переконає тебе йому довіряти?

Голос Юлвея прозвучав не надто обнадійливо, і, звісно, плечі жінки залишилися такими ж напруженими і зсутуленими, а рука так само міцно стискала ніж. Саме у цю невдалу мить один із солдатів вирішив зробити крок вперед, тицяючи у її бік списом, відтак жінка загарчала і знову сплюнула, вигукуючи нерозбірливі прокльони.

— Досить! — почув Вест своє ревіння до вартового. — Приберіть свої кляті списи! — Вони вражено глянули на нього, і він заледве запанував над собою. — Навряд чи це повномасштабне вторгнення, чи не так? Ну ж бо, прибирайте!

Наконечники списів повільно віддалилися від жінки. Вест твердо рушив до неї, не зводячи свого найбільш владного погляду. Не виявляй страху, казав він собі подумки, хоча його серце калатало. Він простягнув долоню, ледь не торкаючись жінки.

— Ніж, — чітко промовив він своєю кострубатою кантійською. — Будь ласка. Вам не зашкодять, даю слово.

Жінка поглянула своїми розкосими, жовтими, як у птаха, очима на нього, тоді на вартових зі списами, відтак знову на нього. Вона не квапилась. Вест стояв на місці — в роті у нього пересохло, а голова досі боліла, — і пікся під палючим сонцем, дедалі спізнюючись та силкуючись не помічати запаху жінки. Минав час.

— Заради бога, Ферро! — раптом випалив Юлвей. — Я старий! Змилуйся наді мною! Мені ще, мабуть, залишилось всього кілька років! Віддай чоловікові ножа, поки я не вмер!

— С-с-с, — засичала вона, скрививши губи.

На одну запаморочливу, тягучу мить ніж здійнявся, а тоді його руків'я ляснуло на долоню Веста. Він з полегшею зглитнув. Вест до останнього був переконаний, що вона поверне ніж гострим кінцем.

— Дякую, — сказав він, значно спокійніше, ніж почувався насправді. — Вест передав ніж сержанту. — Заховайте зброю і проведіть наших гостей в Аґріонт. Якщо з ними щось трапиться, особливо з нею, відповідатимете ви, зрозуміло?

Він кинув гнівний погляд на сержанта, а тоді пройшов крізь браму у тунель, перш ніж не трапилося ще чогось, залишаючи позаду старого і смердючу жінку. Здавалося, що його голова от-от розколеться. Прокляття, як він запізнювався!

— Чому, до дідька, я? — бурчав він до себе.

— Боюся, на сьогодні арсенали закрито, — в'їдливо мовив майор Валлимір, зверхньо поглядаючи на Веста, так наче той був жебраком, що випрошував копійчину. — Ми виконали свої квоти достроково і не будемо розпалювати кузні до наступного тижня. Можливо, якби ви прибули вчасно...

Шум у голові Веста все посилювався. Він змусив себе повільно дихати і зберігати спокійний, рівний тон. Криком нічого не досягнеш. Ні тут, ні будь-де.

— Я розумію, майоре, — спокійно відказав Вест, — але йде війна. Багато виділених рекрутів ледь озброєні, а тому лорд-маршал Бурр попросив розпалити кузні, щоб забезпечити їх спорядженням.

Це було не зовсім так, але відколи Веста призначили у штаб маршала, він практично облишив спроби казати кому-небудь цілковиту правду. Так справа ніколи не рушала з місця. Тепер він поєднував улесливість, гнів, відверту брехню, скромні прохання та завуальовані погрози, і неабияк просунувся у розумінні того, яка тактика найефективніша з тими чи іншими людьми.

На жаль, він досі не знайшов потрібного підходу до майора Валлиміра, очільника королівських арсеналів. Те, що вони були рівні у званні, тільки ускладнювало ситуацію: він не міг просто так залякувати його, але водночас не міг змусити себе благати.

Ще й більш од того: у сенсі соціального становища їх розділяла прірва. Валлимір належав до старого дворянства, до впливової сім'ї, і був страх яким пихатим, а в порівнянні з ним Джезальдан Лютар здавався скромним, самовідданим хлопцем. А цілковитий брак досвіду на полі бою все тільки погіршував: намагаючись його компенсувати, Валлимір поводився вдвоє нахабніше. Вказівки від Веста, нехай їх і передавав сам маршал Бурр, зустрічали з такою ж радістю, так ніби їх виголошував смердючий свинопас.

Сьогоднішній день не став вийнятком.

— Квоти на цей місяць виконано, майоре Весте, — мовив Валлимір, глумливо виділивши його ім'я, — а тому кузні зачинено. Крапка.

— Мені так і передати лорд-маршалу?

— Озброєння рекрутів лежить на плечах лордів, до яких вони належать, — педантично процитував він. — Я не можу відповідати за те, що вони не виконують власних зобов'язань. Це просто не наша проблема, майоре Весте. Можете так лорд-маршалу і передати.

Постійно одне й те саме. Туди-сюди: від штабу Бурра до різноманітних продовольчих відомств, потім до командирів рот, батальйонів і полків, до магазинів, розкиданих по Аґріонту й місту, до арсеналів, бараків, стаєнь, до доків, де солдати разом зі своїм спорядженням почнуть відбувати всього за кілька днів, до інших відомств, і так безкінечно. Проходиш купу миль, а результатів як кіт наплакав. Щовечора він каменем падав на ліжко, щоб за кілька годин знову встати і почати все спочатку.

Його завданням як командира батальйону було боротися з ворогом мечем. Як офіцер штабу, він, мабуть, повинен був воювати паперами зі своїми — робота радше для секретаря, ніж солдата. Він почувався людиною, яка штовхає на гору величезний камінь. Тужишся-тужишся, і все без пуття, проте не зупиняєшся, бо інакше камінь тебе розчавить. Тим часом пихаті виродки, які знаходяться в такій же небезпеці, сидять поряд на пагорбі, примовляючи: «Ну, це ж не мій камінь».

Він тепер розумів, чому під час війни у Гуркулі солдатам інколи не вистачало продовольства, чи одягу, чи возів, щоб перевозити запаси, чи коней, щоб тягнути вози, чи будь-яких інших доконче необхідних речей, необхідність яких можна було легко передбачити.

Вест нізащо не дозволить, щоб таке трапилося через якийсь його недогляд.

1 ... 139 140 141 ... 166
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На лезі клинка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На лезі клинка"