Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

мабуть, дванадцяти товариств буршів[415], ще більше їх розлютив: видав кілька збірок дуже добрих віршів у Відні, Ляйпціґу і Берліні. Друкувався у «Simplicissimus»[416] і спокійно вчився далі: йому не свербіло.

Але прийшла війна і підступно напала ззаду на MUC Фрідріха Вельфера.

Поета, автора збірок «Lachende Lieder», «Krug und Wissenschaft» і «Märchen und Parabeln»[417], безцеремонно потягли на війну, а один спадкоємець з військового міністерства доклав усіх зусиль, щоб безтурботний Фрідріх Вельфер захистив «воєнний докторат». Зробив його письмово. Дістав цілу низку запитань, на які повинен був відповісти, але він на всі відповів стереотипно: «Lecken Sie mir Arsch»[418]. За три дні полковник його повідомив, що Фрідріх Вельфер дістав диплом доктора медичних наук. Він давно вже дозрів, щоб дістати ступінь доктора, тому головний штаб-лікар призначає його в госпіталь поповнення. Від його поведінки тепер залежатиме швидке просування по службі, і хоч він, як це відомо, в різних університетських містах мав поєдинки з офіцерами, то тепер, під час війни, такі речі забуваються.

Автор збірки поезій «Келих і наука», зціпивши уста, пішов служити.

Після підтвердження кількох випадків, що він ставився до вояків-пацієнтів надзвичайно ліберально, розтягуючи, скільки можна було, їхнє перебування в лазареті, наперекір гаслу дня: «Вилежуватись і здихати в лазареті або вилежуватись і здихати в окопах — все одно здихати», доктора Вельфера послали з одинадцятим маршбатальйоном на фронт.

Кадрові офіцери в полку дивилися на нього як на щось неповноцінне. Офіцери запасу теж не звертали на нього уваги. Не приятелювали з ним, щоб не поглиблювати прірви між собою і кадровиками.

Капітан Заґнер, зрозуміло, вважав себе чимсь незрівнянно вищим за цього колишнього MUC, який порубав шаблею в часи свого довготривалого навчання кількох офіцерів. Коли доктор Вельфер — «доктор воєнного часу» — пройшов повз Заґнера, той навіть не глянув на нього і далі говорив з надпоручником Лукашем про щось зовсім неважливе. Аби щось сказати, він раптом заговорив про вирощування гарбузів біля Будапешта. А над поручник Лукаш при цьому згадав, як він на третьому році навчання в кадетському корпусі з кількома товаришами «з цивілів» їздив на Словаччину. Там їм довелося побувати в одного євангелічного пастора, словака.

Той їм подав до свинячої печені січений, як капуста, гарбуз, а потім, наливши вина, сказав: «Гарбуз, свиня, потребує вина» — а він, Лукаш, страшно образився[419].

— В цьому Будапешті ми побачимо небагато, — сказав капітан Заґнер, — везуть нас якось в об’їзд. Згідно з маршрутом, ми тут стоятимемо лише дві години.

— Думаю, що будуть переформовувати вагони, — відповів надпоручник Лукаш, — а нас приймуть на сортувальну станцію «Тransport-Militär-Bahnhof»[420].

До них підійшов «доктор воєнного часу» Вельфер.

— Дурниці, — сказав усміхаючись. — Панів, які мають претензії з часом стати офіцерами армії і які ще в Бруцькому клубі нахвалялися своїми стратегічно-історичними знаннями, варто б попередити, що небезпечно за одним махом з’їдати цілий пакунок солодощів, які мама посилає їм на фронт. Кадет Біґлер, з моменту виїзду з Брука, проковтнув, як він мені признався, тридцять трубочок з кремом, але на всіх вокзалах пив тільки переварену воду. Це нагадує мені, пане капітане, вірш Шіллера «Wer sagt von...»[421]

— Слухайте, докторе, — перепинив його капітан Заґнер. — Тут ідеться не про Шіллера. Що з кадетом Біґлером?

«Доктор воєнного часу» Вельфер усміхнувся.

— Кандидат на офіцерський чин, ваш кадет Біґлер, обісрався. Це не холера і не дизентерія, а звичайнісінький розлад шлунка. Ваш пан кандидат на офіцерський чин випив більше, ніж варто було, коньяку і наробив у штани. Але, мабуть, він обробився б і без коньяку, бо зжерти стільки трубочок з кремом, які йому надіслали з дому!.. Це — дитина... В клубі, як я пам’ятаю, пив завжди лише чвертку вина. Він абстинент... — Доктор Вельфер сплюнув. — Купував собі лінцські тістечка.

— Отже, нічого серйозного? — перепитав капітан Заґнер. — Але коли б чутка про це поширилась...

Надпоручник Лукаш встав і сказав Заґнерові:

— Спасибі за такого командира взводу.

— Я допоміг йому підвестися на ноги, — сказав Вельфер, безнастанно усміхаючись, — хай пан командир батальйону дасть дальші розпорядження... Тобто я відішлю кадета Біґлера в лазарет... видам посвідку, що в нього дизентерія. Тяжкий випадок дизентерії. Ізоляція... Кадета Біґлера покладуть до інфекційного бараку... — Я не сумніваюся, — вів далі Вельфер з тією ж бридкою усмішкою, — що так краще. Бо одна справа кадет, хворий на червінку, а інша — обкаляний кадет.

Капітан Заґнер звернувся до свого приятеля Лукаша суто офіційним тоном:

— Пане надпоручнику, кадет Біґлер з вашої роти захворів на дизентерію і залишиться під лікарським доглядом у Будапешті.

Капітанові Заґнеру здалося, що Вельфер тамує сміх, але, коли він на нього глянув, «доктор воєнного часу» мав на диво байдужий вираз обличчя.

— Отже, все в порядку, пане капітане, — відповів Вельфер спокійно, — кандидат на офіцерський... — Він махнув рукою: — При дизентерії кожен може накласти в штани.

І так сталося, що відважного кадета Біґлера відвезли у військову інфекційну лікарню в Уй-Буда.

Його закаляні штани загубилися у вирі світової війни. Мрії про великі перемоги були замкнені в одній з лазаретних палат ізоляційних бараків.

Коли кадет Біґлер довідався, що в нього червінка, він зрадів. «Поранений чи хворий — яка тут різниця. Адже це — за найяснішого монарха, при виконанні своїх обов’язків».

В лазареті з ним трапилася невеличка неприємність. Усі місця для хворих на червінку були зайняті, і кадета Біґлера перевели в холерний барак.

Коли кадета Біґлера викупали і засунули йому під пахву термометр, мадярський штабний лікар покрутив головою: «37º»! Найгірший симптом при холері — великий спад температури, хворий стає апатичним.

Кадет Біґлер і справді не проявляв ніякого хвилювання. Він був надзвичайно спокійний і повторював у думці, що так чи інакше, а він страждає за найяснішого цісаря.

Штабний лікар наказав засунути термометр кадетові Біґлерові у пряму кишку.

— Остання стадія холери, — вирішив штабний лікар, — ознаки близького кінця. Крайнє ослаблення, хворий втрачає відчуття оточення, а його свідомість потьмарена. Він усміхається в передсмертних корчах.

Кадет Біґлер під час цієї маніпуляції справді по-мученицьки усміхався і вдавав з себе героя, коли йому запихали термометр у пряму кишку. Він навіть не поворухнувся.

«Наявні ознаки повільного вмирання, — подумав штабний лікар. — Пасивність...»

Для впевненості лікар запитав мадярського санітара унтер-офіцера, чи не було у кадета