Читати книгу - "Засвіти"

ще кілька старшин з донців і з січовиків, і лише більмастий Лесько Кривий і Сергій Тарануха — з донців та Конограй, Сірко і фортечний дяк Петро Буркун, зглянувшись між собою, сиділи на лаві мовчки, повісивши в задумі голови. Вони не знаходили навіть сили і слів у собі сказати щось, а не те що напучувати побратимів на здачу...

Як не стояли на своєму козаки, як не сперечалися, та коли прийшло до голосування, то Вальною радою було вирішено більшістю, що по святому молебню, що його відправить з дяком та міськими святими отцями ієродиякон Михайло Гунашевський, січовики першими вийдуть із міста, забравши з собою всю наявну тут зброю і вози з харчем, а вже за ними небарно те вчинять, відмінивши індукту та евекту, введену переможцями раніше купцям та міщанам, і донці — голіруч, беззбройно, передавши владу в місті магістратцям...

Іван Сірко ходив по домові як ніч, мовчазний, потемнілий, мов сам не свій. І в фортеці, і в місті, і дома з родиною він майже не розмовляв, щось носячи своє на душі. Одразу по раді принишкло ходив зчаста попід фортечними стінами, мов сновида, як неприкаяний, і все щось шукав там, приміряв, зважував, потім допізна бродив по місту, поза містом, у порту, ніби хотів загубитися отам чи тікав від міського гамору, що тепер всюди посилився. Знайшлося чимало й мешканців міста, що благали козаків не полишати їх, не виходити з фортеці, навіть згоджувалися зібрати кошти в поміч з населення, але старшини заборонили їм те, на велике здивування посланців від магістрату, і готувалися до виходу з твердині...

Третього дня Сірко допізна спав, поки не загостив до нього Іван Разя з дяком Петром Буркуном. Безпричинно веселі, вони, сівши підснідати, пропиячили, поволі забувши про горе, цмулячи, як воду, оковиту до самої ночі. Уже смерком, прихопивши з собою кілька карафок медівки, ледве на ногах тримаючись, вони гуртом направилися до «батька Конограя прощатися із морем», і схвильовані та здивовані Софія й Марія дочекалися господаря лише другого післяпівдня...

— Нужда й закон міняє, дружино моя, а не те що мене,— мовби виправдувався він у постелі перед жінкою.— Ми ще вернемо сюди! — натякнув він, скрипнувши зубами.— А зараз, кохання радісне моє,— поцілував він Софію гаряче,— поїдемо в свою Артемівку воли пасти,— повеселіло жартував він, хоч і не міг приховати горя.

Втішена його пестощами, Софія теж одмінилася враз, такою збуджено-веселою стала, мовби заново на світ народилася.

Через кілька днів довгою строкатою стрічкою-валкою під пальбу донців з однієї лише полишеної в себе гармати вирушили запорожці з Азова в далеку дорогу. За Сірковим поріділим полком, перевантаженим мажами з добром та начинням, їхали козаки, що згодилися поселитися чи переждати часину в Артемівці, в більшості літні вже люди, які або дістали каліцтво в боях за фортецю, або були ослаблені хворобами. Між ними двома парами волів їхала і Софія з дітьми та Марією, що була і нянею малим, і матір’ю... Обік обох Сіркових маж ішли, тупцюючи в молодому завзятті, два породистих лошаки з вигнутими обіддями ший, розпущеними хвостами і гривами під новими розшитими чепраками і кульбаками-сідлами — дарунок Сіркові Азовського магістрату...

Старенька Марія їхала тепер у невідомий їй світ у широкій дарабі під наметом з дітьми полковника Сірка, як із гордістю пояснювала вона всім. Софія, що чулася нездоровою, не захотіла їхати в сідлі і сиділа також з дітьми. Горювала, бо горював Сірко, хоч як ховався з тим, а тішилася, бо ж як-не-як — додому правиться. В путі втішала не на жарт налякану паніматку, оповідала дітям про бабусю та Мжу, про худобу, про млин та дітей в тітки Християн. Ті у відповідь щебетали чи лепетали радо, бо путь для них була цікавою, і веселили тим не лише матір, а й стару Марію... Поряд із їхньою запряженою сірими волами мажею також тупцював осідланий для Софії білий аргамак, припнутий до полудрабка.

Було раннє літо. День видався хоч і ясний, та вітряний і не жаркий, і вистояні воли, підгейкувані погоничем, жваво перебирали ногами дорожню порохняву. Не було й пригод якихось у путі, лише дивною для кожного здалася ота заспівана жайворами та перепелами мовчанка, і не мовчанка, а жевріт, що поволі все більше і більше сковував оцю довгу рухливу вервечку чимось незрозумілим, недомовленим, сумовитим. Козаки почували себе скривдженими, не козаками — вигнанцями. Певні ж бо були, там, в Азові, вони робили потрібне діло; тепер воно виявилося зневаженим, зайвим, хоч взяло скільки сили, крові, життів. Думав про те й Сірко, бовтаючись у кульбаці і весь час стримуючи Велеса, який розучився ходити за час довгої стоянки.

Ось і Дівоча балка з могилою, насипаною козаками колись... Запала, заросла, затінилася травостоями, аж мусили козаки підсипати її, виривати навкіл оте буйне зело, робити хоч невеликий, але постій у честь загиблих хрещених душ мучениць... Затрималися, палили з мушкетів сальву...

— Що ж думаєш чинити, стратеже, в подальшому? — догнав мовчазного Сірка Потій Солтенко.— Панотець припрошує всіх їхати на Микитин Ріг. То яка твоя гадка?..

— Мабуть, мається в тому решпект, пане Потію,— відповів згодом, змірявши сумним поглядом старшого соратника.— Усім дужим слід правитись туди, до нашого козацького гурту, бо поодинці, як рудих мишей, винищать ляхи... Передусім, гадаю, треба старшинам прийти до чогось твердого й тямущого, а вже потім і товариство нараювати до того...

— Святий отець чув, що шляхта і комісар в Чигирині, ніжинський староста Едвард Шембек, невдоволені батьком Кожухом і носять пропозу передати гетьманську булаву Миколі Зацвілиховичу чи Іванові Барабашу. То як ти гадаєш? — роздумливо запитав згодом Солтенко.

— Зацвілиховича не знаю, а Барабаш, чував, облишився і якийсь родак отого чигиринського сотника Богдана Хмельницького нібито. Батько Кожух їм, ясна річ, не підійде, бо свою думку має і не зв’язаний ні родиною, ні маєтностями якимись... Гуляй, душа!..— викресав Сірко вогню на трут.— На Низу тепер купчать охочекомонних ті страченці, помилувані