Читати книгу - "Засвіти"

крулем, то, може, і Хмельницький з ними? — повернув голову він до Солтенка.— Ви ж чули, як ті тортури чинилися у Варшаві?..

— Чув, аякже,— опустив очі долу Потій.— Варварство — нехитра штука, а воно ж у них ремеслом стало. На Вишневеччині Ярема, каже отець Михайло, шляхи од села до села пообіч палями обставив, і сидять на них покарані ще інде й дотепер. Такий, каже, сморід несеться, що близько підійти не можна. Хвороби появилися, то сам Ярема виїхав до Варшави, а посіпакам наказав охороняти, щоб не знімали тих трупів. Просили люди отця Варламія Лубенського молебінь відправити над помордованими, так відмовився...

— А ви питаєте, що робити,— обізвався по тривалій мовчанці Сірко.— Ось вам і відповідь, пане Потію, на вашу цікавість маємо: або позбутися ляхів і їхнього варварства, або сісти на палі.

51.

Рада почалася з самого ранку. Ще не всі встигли й поснідати, як загули тулумбаси і вдарили у дзвін... Перша вона на старій Микитівській Січі. На бугрі, поблизу бекету, за довгим тесовим столом, накритим ще довшим малиновим убрусом, сидить старшина. В центрі, з писарем та дяком по один бік та отцем Михайлом — по другий, гетьман, по краях — побратими-соратники, а великим півколом побіч столу виладувані куренями неповних сімнадцять свіжих козацьких загонів... По обидва боки столу зведено стоять, застигли в безвітрі, січові штандарти, тихо перемовляються між собою застільці, щось наспіх радячись...

— ...Нам першим, лицарі і добродії, все товариство славне, випала щасна доля, як колись батькам та дідам нашим,— заговорив охрипло Півторакожуха, опершись руками на стіл,— знову відбудовувати ними започатковану колись святиню січову... Славна була вона ділами своїми по обороні краю від нахідців... Тож будемо під оцими кров’ю та святим хрестом означеними корогвами, під заступниками нашими: Параскевою Покровою та святим Юрієм Побідоносцем,— показав він вказівцем угору на штандарти,— чесно нести нелегке брем’я посланої богом нам долі. Чули-сьте, що під всіляким призвідством, огніваний, мабуть, ребеліями нашими і з турчином, і з ляхами, вже вдруге, вважай, відмовляє в помочі нам армадою цар-християнин московський, приславши замість армати горностаї і куни, яко ясак якийсь... Забув наші зичливі притулки та хліб-сіль і в Черкасах, і на Січі, та й пізніші звитяжства і домови і нехрист Іслам-Гірей... Доброхіть пішли ми з Азова, лишивши там братів своїх у брані полеглих і кров’ю нашою политу землю, та не порятувалися тим, а може, ослабли ще, бо розбили нас, розпорошених, ляхи вщент, і знамо вам усім, що чинять з нашим людом пани-магнати, не яко з людьми і доброхотно підданими колись посполитими, а яко з рабами і худобою, на кшталт Риму д’нєдавнього поганьбленого... Навіть Січ, не лише Хортицька, оця, теперішня, нібито передана соймом Яремі-катові... Та в нього руки короткі, братове!..— прокашлявся гетьман, оглянувши загомонілий натовп.— Отож, вирокуйте, хто буде привідцем вашим у подальших звитягах... Вирокуйте, як нам бути і що робити маємо?.. Невдоволених, бачу, мною чимало вас... Я — слуга уже літній, від рішенця вашого залежний, буду просити вас обрати собі іншого,— прокашлявся він,— сильнішого... Тільки б ви були одностайними, тільки б були слухняними в нашій біді... Гадаю, спершу привідцю нам треба обрати, а вже по тому вирішувати і подальше наше...

І почалося, як смерчним вихором, як бурею здійняте, на майдані... Ніхто нікого не слухав, мов очманіли всі. Суперечки, справдовування, перемови: і козак з козаком чи з посполитим, і курінь з куренем. Такий рейвах зняли, що не раз отець Михайло мусив зводити навіть хреста вгору, аби стихли... Як на мить затихало, сипалися прокльони на старшин: і на тих, що лишилися в реєстрах, і на тут присутніх. Яких лише прозв не почули вони в тому рейваху! І блазні та гайдуряки їхні дотеперішні старшини, і гультіпаки та глитаї, і блюзніри та розтлителі, і захланці та боягузи, недотепи та раби.

А лихослів’їв наслухалися! Несила було й запам’ятати. Горіли вуха від сорому та обуру... Навіть Сірків полк, що тепер досягав отут лише трьох куренів, в більшості виступив проти Півторакожуха, і все — за непоміч, що призвела до поразки під Сліпородом і Лубнами. Були непримиримо проти Карпа і інші курені, ніби змовившись між собою. Сірко знав уже силу козацької збройної потуги, бачив її не раз у січах з ворогом, але досі не бачив і не відчував її отакою в змаганнях між собою. Слухаючи по безсонній ночі отой шарварок, доходив висліду, що мав рацію батько Сулима, коли говорив: «Краще дурний порядок, ніж розумний безпорядок». Властиво, лише тепер він усвідомив значення отих слів покійника і великомученика, їх глибоку суть і незаперечну істину...

Почалося обрання чільників. Сірко стояв на чолі свого полку, коли почув, як хтось зненацька викрикнув його ім’я: раз, вдруге і втретє. Чув також, як вуха загорілися, надто коли викрики ті підхопили й повторили, забиваючи йому дух у грудях.

І раптом ніби цебро холодної води на гарячу голову:

— ...До біса-а Сір-ка-а!.. До бі-са-а йо-го-о!..— почув викрики недругів, і серце, що, здавалося, вже було зупинилося в сподіванці чогось незвичного, раптом закалатало, аж дихати не міг... Вжик-вжик!.. Вжик-вжик!.. Вжик-вжик!..— колотило в скроні.

— Сір-ко — з буй-ця і па-лоч-ник!.. Сірко — ма-єт-ник!.. До бі-са-а Сір-ка! — било, стьобало, гамселило його, аж присідав, здається, щулячись. «Слава — коромисло, одного підніме, другого посадить»,— знову пригадав він поговір Сулими, але згадав отут же і інший його ж: «Нужда й закон міняє» — і поволі розправився, заспокоївся, бо лишили його нарешті виборці в спокої... Проте оті викрики сказали йому багато чого. Було й приємно, що ось він доріс до того, що знаний усім отут, що не сторонній, не рядович, а чільник уже поміж товариства, який, правда, не стерпів би отих образ, не стерпів би і оцього шарварку, але, може, ото лише єдиний його недолік, та ще хіба... «маєтник». «Знали б ви всі,