Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

стіл. Я чекав, поки Паола кивне на знак згоди. Я промовив: «Calva sans dire»[72]. Виявилося, що чоловік уже знав цю мою гру слів, а тому відповів: «Calva sans dire». Паола спитала, що мені нагадує кальвадос. Я відповів, що знаю, що він смачний, і, власне, нічого більше.

— Так, але колись, подорожуючи до Нормандії, ти ним отруївся. Але не зважай. Хай там як, а сказати «як завжди» — це чудова відмовка. Навколо купа закладів, куди можна зайти і просто сказати «мені як завжди», і тобі не буде жодних незручностей.

— Гаразд, ти вже вмієш переходити дорогу, послуговуючись світлофором, — мовила Паола, — і ти вже знаєш, як літають шляхами автівки. Тепер ти маєш піти на прогулянку сам. Погуляєш навколо замку і на площі Каіролі. На розі є крамничка, де продають морозиво, а оскільки ти млієш від морозива, вони просто-таки живуть за твій рахунок. Спробуй знову скористатися чудовим висловом «мені як завжди».

Проте, щойно я зайшов, мені навіть не довелося казати «як завжди». Продавець морозива відразу наповнив ріжок страччателлою, вершковим морозивом зі шматочками шоколаду і, пробурмотівши «ось, докторе, як завжди», подав мені морозиво. Якщо я справді полюбляв страччателлу, то я маю гарний смак — воно дивовижне. Як у тому анекдоті, що розповів Джанні про Альцґеймера. Як чудово куштувати вперше вершкове морозиво з шоколадом у шістдесят. Але найприємніше те, що ти щодня зустрічаєш купу нових людей...

Нові люди. Щойно я доїв морозиво до дна, я викинув кінчик ріжечка геть, — цікаво, чому? Та пізніше Паола мені пояснила, що це у мене така задавнена манія. У дитинстві мама казала, що ніколи не слід доїдати увесь ріжок. Денце треба викидати, бо молочник береться за кінчик своїми невимитими руками. Так було ще в ті часи, коли морозиво продавали на візках. Аж ось я зауважив жіночку, що чимчикувала у мій бік. Вона була елегантною, мала десь років під сорок і дещо нахабнуватий вираз обличчя. Мені відразу спала на думку «Дама з горностаєм». Ще здалеку жінка мені усміхнулась, тож і я нап’яв на себе свою вбивчу, як каже Паола, усмішку.

Вона підійшла і, схопивши мене за руки, вигукнула:

— Ямбо, яка несподіванка!

Та, певно, однієї вбивчої усмішки було не досить, і жінка зауважила моє спантеличення:

— Чи ти мене не впізнав, Ямбо? Невже я так постаріла? Я Ванна, Ванна...

— Ванна! А ти що не день, то розквітаєш. Справа в тому, що я щойно від окуліста. Мені закапали очі тим розчином, від якого розширюються зіниці, тож і ще кілька годин зір у мене буде неясним. То як ся має пані з горностаєм?

Напевно, я так уже називав її, бо мені здалося, що її пройняла сльоза.

— Ямбо, Ямбо... Ми зовсім утратили зв’язок. Я так хотіла побачити тебе знову, щоб сказати, що попри те, що це тривало недовго, і в цьому, може, є моя провина, для мене це назавжди найсолодший спогад. Було... чудово.

— Чудово, — мовив я з виразом обличчя людини, що згадує райський сад. Надзвичайно правдоподібна імітація. Поцілувавши мене у щоку і прошепотівши, що її номер не змінився, жінка пішла геть. Ванна. Ймовірно, цій спокусі я опиратися не зумів. «О чоловіки, які негідники!» Здається, у тому фільмі грав Де Сіка. А хай йому грець, який сенс у романах, коли ти не можеш не лише похвалитися ними перед друзями, а й навіть час від часу смакувати їх, упріваючи під ковдрою темними грозовими ночами?

Із самої першої нашої ночі, відколи я вдома, Паола заколисувала мене, гладячи рукою по голові. Мені подобалось відчувати, що вона поруч. Чи був це потяг? Врешті, поборовши сором, я спитався, чи ми ще й досі кохаємось.

— Не часто, радше за звичкою, — відповіла Паола, — А ти відчуваєш бажання?

— Не знаю, у мене ще небагацько бажань, ти ж у курсі. Та я повсякчас питаю себе, розмірковую...

— Не переймайся, спробуй заснути. Ти ще заслабкий. Крім того, я нізащо в світі не погоджуся, щоб ти кохався з ледь знайомою жінкою.

— «Пригода у “Східному експресі”».

— Чекай, чекай, ми ж не герої роману Декобра[73].

3. Може, колись і твій цвіт украдуть

Я вже вільно виходжу з дому і навчився поводитися з людьми, що вітаються зі мною на вулиці. Я розміряю усмішки, жести і вияви радості чи люб’язності відповідно до усмішок, жестів і люб’язнощів інших. Я випробував свій метод на сусідах у ліфті. «Це доводить, — як сказав я Карлі, повернувшись додому і приймаючи її вітання, — що життя у соціумі — це суцільна фікція». Карла відповіла, що через цей випадок я став цинічним. Звісно, якщо ти не вважатимеш, що все це акторство, то прострелиш собі голову.

Врешті, Паола заявила, що мені вже час на роботу.

— Ти підеш сам, побачишся з Сибіллою, зважиш, які почуття викликає в тобі твоє робоче місце. Я добре розчула, як Джанні шепотів тобі про красунечку Сибіллу.

— Хто така Сибілла?

— Вона твоя помічниця, твоя майстриня на всі руки. Останні кілька тижнів робота трималася саме на ній. Та сьогодні я їй зателефонувала. Дівчина чимось дуже пишалася, хоч я не знаю, що вона там витворила. Сибілла — прізвища не питай, бо його вимовити неможливо, — вона полячка. У Варшаві вона вивчала бібліотечну справу. Та коли правлячий режим у Польщі почав хитатися, їй удалося випросити дозвіл на навчання у Римі ще до того, як упала Берлінська стіна. Вона гарна, навіть, я б сказала, занадто, тож, певно, знайшла спосіб, щоб прихилити до себе якесь велике цабе. Хай там як, та приїхавши сюди, вона додому так і не повернулася, почавши шукати роботу тут. Чи то вона знайшла тебе, чи то навпаки, але ось уже незабаром чотири роки, як вона працює у тебе помічницею. Сьогодні вона чекає на тебе. Дівчина в курсі, що з тобою сталося, і знає, як поводитись.

Вона дала мені адресу і номер телефону в офісі. Треба йти до площі Каіролі, зійти на вулицю Данте, а потім, перед самісіньким портиком Старого ринку, завернути ліворуч, і ти на місці.

— Якщо виникнуть ускладнення, зайди в якийсь бар і зателефонуй Сибіллі чи мені. Ми викличемо пожежників. Та, гадаю, у цьому потреби не буде. Так, ще дещо. Май на увазі, що ще до