Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

здавалося, ніби більшовики назавжди відмовилися від України — принаймні саме так розуміли ці кроки деякі з них[166].

Затяжна боротьба між російським більшовизмом та українським соціалізмом корінилася в небажанні обох груп задовольнити прагнення української селянської більшості. Росіяни, включно з робітниками й членами більшовицької партії, мали звичку розглядати Україну як невіддільну частину Росії, а Росію, про що світ уже знав на той момент, насправді немислимою без українського сільського господарства та промисловості. Попри це, до 1917 року Україна стала нацією, що вимагала політичного визнання — насамперед автономію, а згодом і повну незалежність від Росії.

Коріння українського соціалізму тягнеться далеко в попереднє століття, розвиваючи синтез соціалізму та національних прагнень, що в 1917 році промовляв до більшості жителів країни. Результати виборів Установчих зборів не залишили жодного сумніву щодо цього. Крах Центральної Ради на початку 1918-го відбувся радше через сумніви українського соціалізму щодо вдоволення вимог селян про земельну реформу, аніж через брак народного ентузіазму щодо українських національних вимог.

Лідери українського соціалізму були змушені не раз вдаватися до таких заходів, що віддаляли їх від сільського електорату. Як і багато інших соціалістів у Російській імперії, вони розуміли падіння самодержавства в категоріях так званої буржуазної революції й намагалися перекласти всі питання соціальних трансформацій на Установчі збори. Це дало більшовикам змогу здобути довіру селян, санкціонуючи захоплення дворянських садиб. Більшовики завдали поразки Центральній Раді в 1918-му однаковою мірою завдяки ентузіазму селян стосовно земельного декрету Леніна й російській Червоній гвардії. Рада домовилася про німецьку інтервенцію ціною зобов’язання селян продати велику кількість зерна за паперові гроші, що вважалися в сільській місцевості нічого не вартими. Коли Рада спробувала протистояти своїм іноземним союзникам, її було усунуто фінансованим із Німеччини переворотом. Петлюра був здатен мобілізувати селян проти Гетьманату, але його загони розбрелися по своїх домівках, щойно завдання було виконано. Таким чином Українська Народна Республіка опинилася під владою отаманів і воєначальників поза всяким політичним контролем, тоді як країну оточували ворожі іноземні сили.

У більшовиків не було достатнього розуміння українських прагнень, ані симпатії до них. Ленін бачив питання національних прагнень як суто тактичне, аж ніяк не принципове. Він пішов далі від інших російських соціалістів у захисті прав пригноблених народів на створення незалежних держав, але це поки в нього не було влади. Спочатку він тішив себе оманливими думками, що українці добровільно приєднаються до унітарної більшовицької держави. Коли ті не зробили цього, він послав до них Червону гвардію й відібрав усе зерно, яке тільки вдалося знайти.

Інші більшовики не обов’язково поділяли погляди Леніна стосовно того, що слід зробити з колоніями. Київська фракція українських більшовиків була послідовником теорії Рози Люксембурґ і принципово відкидала будь-які поступки національним прагненням. Катеринославське крило поділяло з донбаськими робітниками загальну антипатію до українського руху. Ранні спроби створити совітський український уряд характеризувалися тенденцією прирівнювати українські прагнення до контрреволюційних. Складне питання: чи саме це — а чи більшовицька радикальна антиселянська аграрна політика зробила більше для підриву народної підтримки в Україні. Крах режиму П’ятакова, який починав за найсприятливіших політичних умов, показав, що більшовицька політика в Україні за своєю суттю була саморуйнівною. До середини 1919 року стало зрозуміло, що стабільна совітська українська держава була неможливою без мовчазної згоди українського селянства, і цю згоду можна було отримати, якби українські прагнення було взято до уваги.

Розділ II

Шлях до національного комунізму

Падіння режиму П’ятакова — Раковського в Україні та розпуск КП(б)У наочно довели неспроможність попередньої більшовицької політики, яка у вирішенні національного та земельного питань діяла всупереч сподіванням українців. Стало очевидно, що в Україні міг панувати лише режим, прийнятний для українських селян і бодай частини отаманів. Усвідомлення цього поставило під питання участь місцевих українських радикалів[167] у майбутньому уряді радянської України та, зрештою, їх прийом до партії[168]. Базовою умовою для реального modus vivendi між більшовиками та українцями було визнання України окремою країною та належне ставлення до неї як такої.

Шахрай та Мазлах

Навіть до періоду П’ятакова існували більшовики, які вимагали від партії пристосовувати свою політику до української дійсності. Василь Шахрай, перший совітський український комісар закордонних[169] справ і лідер «Полтавської» фракції під час ранніх партійних суперечок, після звістки про падіння Німеччини, яке означало й швидке падіння Гетьманату, об’єднав зусилля з менш відомим колегою Сергієм Мазлахом, написавши детальний аналіз ситуації та критику попередньої більшовицької політики в Україні. Перші два памфлети Шахрая — «Революція на Україні», який з’явився незабаром після перемир’я[170], і його продовження «До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною» — було опубліковано на початку[171] 1919 року[172]. Обидва твори партійне керівництво проігнорувало, але пізніше ці ідеї стануть невизнаним джерелом партійної лінії, яку буде проголошено правильною менше ніж за п’ять років по тому.

Шахрай приєднався до більшовиків у лютому 1917-го, незабаром після закінчення місцевої військової академії, яку перенесли з Вільнюса до Полтави на час війни. Там він познайомився із Сергієм Мазлахом (Робсманом), старим більшовиком єврейського походження, на рахунку якого було шість років підпілля та чотири роки політичної еміграції. Вони разом працювали над витісненням меншовиків із місцевого осередку РСДРП[173], і їм це вдалося. Після того в серпні їх обрали до редакційної колегії місцевого партійного органу. На той час Шахрай почав обстоювати український національний рух, а його більшовицькі товариші не бачили причин суперечити йому, враховуючи рішучі настрої регіону[174]. Мазлах згодом пригадував, що більшовики, маючи офіційну настанову підтримувати право націй на самовизначення, протидіяли його практичному втіленню, а це було безглуздо з політичної точки зору, враховуючи місцеві умови:

На Полтавщині, у серці України, де все російське було повністю дискредитовано царсько-поміщицьким режимом і навіть слова «російський», «російська», «російське» викликали крайню недовіру, яку було підтримувано всією поведінкою Тимчасового Уряду, становище нашої організації, яка називалася РСДРП (більшовиків), було досить делікатним. Лінія російських більшовиків у національному питанні була в чистому вигляді неприйнятна для нас. Загальні політико-економічні гасла більшовиків легко сприймалися трудящими масами, але агітувати за найтісніший союз між Україною та Росією за наявності буржуазно-капіталістичних відносин в обох країнах означало б усе-таки в уявленні мас агітацію проти автономії та проти самостійності України, агітацію