Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Полтавські більшовики звернулись із запитом до ЦК партії в Петрограді, сподіваючись дістати вказівки щодо своїх подальших дій у цій незрозумілій ситуації, але не отримали жодної відповіді, за винятком листа з відсилкою до ранніх, у розумінні полтавців уже неактуальних партійних резолюцій щодо національного питання[175]. Згадане вище, по суті, зумовило їхню самостійність, і на короткий час напередодні російського вторгнення здавалося, що проукраїнські погляди Шахрая мали б переважати. Але вони не переважали, попри те що Шахрай став одним із членів першого українського совітського уряду. Після того як німці вигнали більшовиків із України, Мазлах та Шахрай поїхали до Саратова, а не до Москви, як зробили більшість їхніх колег. Здається, вони втратили всі надії змінити хибну, на їхню думку, політику своїх товаришів, і з усіх міст, натоді утримуваних більшовиками, Саратов був найближче до України[176].

Поразка Німеччини свідчила, що гетьман Скоропадський, чиє ім’я походить від двох слів — «скоре» і «падіння», таки скоро впаде. Щоб наголосити на цьому, Шахрай опублікував свій перший памфлет під псевдонімом Скоровстанський — «скоро встати». З неминучим падінням Гетьманату дорога до України знову була відкрита для більшовиків. Формування правильної політики було нагальним. Шахрай сподівався спонукати своїх товаришів більшовиків поставити пряме питання про те, що робити з Україною, і це означало би необхідність усвідомити, де вони помилялися в минулому.

Більшу частину «Революції на Україні» було написано в липні 1918 року як критику на адресу Катеринославського крила КП(б)У й поспіхом завершено в листопаді 1918-го[177]. Шахрай дав зрозуміти, що не збирається вирішувати національне питання загалом, а радше сприятиме його вирішенню в Україні. Проте він зазначив: ті, мовляв, хто думає, що соціалізм відразу й автоматично розв’яже проблему, трактуючи її як неактуальну, абсолютно не мали рації:

Не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи, як і не може бути вільним народ, пригнічений іншим народом. Усуспільнення засобів виробництва ще ео ipso не знищує панування однієї та поневолення іншої нації, відповідно й не знищує, не вирішує, «не зживає» національного питання. Національне питання залишається, для його вирішення тільки створюється найсприятливіша передумова через усуспільнення засобів виробництва. І доки воно невирішене, доки одна нація панує, а інша повинна підкорятися, доти ще нема соціалізму, навіть за соціалізованих засобів виробництва. …Національне питання зовсім не можна відкладати «на другий день» після соціальної революції. Воно, може, і повинно вирішуватися і до, і під час, і після соціальної революції. «Спочатку соціальне питання, а потім національне», як і зворотна формула: «спочатку національне, а потім соціальне питання» — брехливі та лицемірні вислови, як і та формула, перефразуванням якої вони є[178].

Інакше кажучи, більшовики мали зрозуміти це та активно вживати заходів для вирішення питань, зумовлених національними вимогами не росіян, інакше був ризик, що всі їхні соціалістичні прагнення залишаться тільки нагромадженням порожніх фраз.

Шахрай почав основну частину свого памфлету зауваженням, що росіян вразила потужність українського руху в 1917 році, і з огляду на це належить бодай стисло написати про українську територію, населення та історію. Він зазначив, що за козацьких часів, із XV по XVII ст., країна мала потужне політичне життя та складні відносини з сусідами, і що, будучи розділеними між Австрійською та Російською імперіями наприкінці XVIII ст., українці по обидва боки кордону лишилися свідомими своєї спорідненості. Через національне гноблення неписьменність серед українців стала вищою, ніж у росіян, а міста було зрусифіковано такою мірою, що українські села сприймали міста власної країни як щось очужіле: «Місто панське, чуже, не наше, не українське. Великоросійське, єврейське, польське — тільки не наше, не українське»[179]. Шахрай простежив початки українськості від залишків козацької старшини, представником якої наприкінці XVIII століття був Котляревський, і далі до Шевченка та Кирило-Мефодіївського братства 1840-х, що створило основну українську політичну ідею, яка проіснувала до його днів, а саме ідею української республіки в слов’янській федерації. Хоч і мовні заборони 1863-го та 1876-го змістили центр України до Галичини, українство почало відроджуватися на Сході на межі століття, що згодом спричинило підйом національного руху:

З тісних і невеличких гуртків української інтелігенції, літераторів, публіцистів, поетів, артистів, учених справа національного відродження та політичного оформлення виходить на широке поле класової боротьби пролетаріату та селянства. Починають створюватися та оформлюватися різні політичні партії з глибоко демократичним змістом і соціалістичним забарвленням, бо інакше жодна партія не змогла б користатися довірою в робітників та безземельного й малоземельного селянства. Так трапилося, що на Україні всі стали «соціалістами». «У нас буржуазії немає, тільки соціалісти».

Дехто з учасників цих непартійних гуртків сформував політичні партії: спершу РУП, більш націоналістичні представники якої згодом відкололися й утворили Українську народну партію, а більш соціалістичні — Соціал-демократичну спілку, решта ж утворили УСДРП. У 1905 році українські активісти закликали до автономії, а мовні заборони було скасовано. Після столипінського перевороту 1907-го залишилася можливою тільки літературна робота, але й та припинилася з початком Світової війни[180].

Шахрай тоді вказав на надзвичайну потужність, яку продемонстрував український рух одразу після падіння самодержавства. Ще 19 березня 1917 року[181] київська демонстрація зі 100 тисяч учасників ухвалила резолюцію, у якій закликали до Всеросійських установчих зборів, що мали встановити загальну автономію для України та вимагали, аби Тимчасовий уряд Росії визнав необхідність запровадити таку автономію. Оскільки повна незалежність для багатьох асоціювалася з реакційністю, за словами Шахрая, переважна частина українців згуртувалася навколо УСДРП і УПСР, які обстоювали автономність, але, коли Тимчасовий уряд не зважився визнати українську автономію, почали ширитися ідеї про повну незалежність. Питаючи, чому українці ставилися вкрай вороже до ідеї влади совітів після більшовицького перевороту в Петрограді, Шахрай наголосив на ключовому факті, що совіти були ізольовані від українського руху, адже представляли національну меншину країни, і українці виступали проти них насамперед тому, що це були росіяни. Українці можуть прийняти радянську владу для Росії, але він вважав, що «тут не могло бути й мови про перехід влади до Совітів, адже в Совітах представлено лише російську демократію, яка в Україні перебуває в меншості й ставиться вороже до національних вимог України».

Пояснивши погіршення українсько-російських відносин, яке призвело до війни, Шахрай наголосив, що більшовики співпрацювали з Радою під час жовтневого конфлікту проти військ, лояльних до Керенського, і нарікав на зростання «українського шовінізму» не менше, ніж більшовицького, особливо на те, що, підтримуючи Каледіна, «Центральна Рада стала… на бік контрреволюції,