Читати книгу - "На лезі клинка"

Він з тихим дзенькотом висмикнув із піхов свою шпагу.

— С-а-а-а! — прошипіла потвора, стиснувши величезні, наче пара брил, кулаки.

— А-арх, — пробулькав чоловік з мішком на голові.

Серце Джезаля впало. Він глянув на щуплявого чоловіка, і той усміхнувся у відповідь самими лише очима. Як можна усміхатися в таку годину? Джезаль здивувався, коли побачив, що у в руках у худого був довгий, страшний ніж. Звідки він там узявся? Джезаль п’яними рухами почав намацувати свою шпагу.

— Майоре Вест! — долинув голос із тіні віддалік.

Джезаль невпевнено спинився, наполовину оголивши клинок. Джеленгорм у забрудненому в болоті мундирі з натугою звівся на ноги і дістав власну шпагу. Бліда потвора не зводила з них пильного погляду, не відступаючи ні на крок.

— Майоре Вест! — почувся вдруге голос, який тепер супроводжували стукіт і шурхіт.

Обличчя Веста зблідло. З тіней, сильно накульгуючи і вистукуючи палицею по землі, виринула постать. Очі чоловіка закривав крислатий капелюх, але на його вустах грала дивна посмішка.

Джезаль відчув раптовий напад нудоти, помітивши, що в роті чоловіка не було чотирьох передніх зубів. Чоловік пошкандибав до них, незважаючи на оголені клинки, і простягнув вільну руку Вестові.

Майор повільно вклав свою шпагу у піхви, взяв його руку і легенько потис.

— Полковник Ґлокта? — хрипко запитав він.

— Ваш покірний слуга. Правда, я більше не армієць. Тепер я служу Королівській Інквізиції.

Він повільно підніс руку і зняв капелюха. Його обличчя було мертвотно блідим і покраяне глибокими зморшками, а сиве волосся — коротко підстрижене. У глибоких, темних впадинах по-гарячковому блистіли очі, при цьому ліве око було значно вужчим за праве, мало рожевий обідок і сльозилось.

— А це мої помічники: практики Северард, — довгов’язий удавано вклонився, — і Фрост.

Біла потвора поставила в’язня на ноги одним рвучким рухом.

— Зачекайте, — сказав Джеленгорм, зробивши крок вперед, але Інквізитор м’яко поклав йому на передпліччя руку.

— Цей чоловік — в’язень Інквізиції Його Величності, лейтенанте Джеленгорм.

Здоровань спинився, здивований, що його назвали на ймення.

— Я усвідомлюю, що ви дієте зі шляхетних мотивів, але він злочинець і зрадник. Я маю ордер на його арешт, підписаний самим архілектором Сультом. Повірте мені, він не заслуговує на вашу допомогу.

Джеленгорм насупився і кинув злісний погляд на практика Фроста. Блідий диявол виглядав наляканим. Десь таким же наляканим, як камінь. Він без особливої натуги закинув в’язня собі на плече і пішов вверх вулицею. Той, кого назвали Северардом, усміхнувся очима, заховав ножа у піхви, ще раз вклонився і неквапливою ходою рушив за своїм напарником, насвистуючи щось нерозбірливе.

У інквізитора затріпотіла ліва повіка, і по його блідій щоці покотилися сльози. Він обережно витер їх затиллям долоні.

— Прошу вибачити мене. Справді, бо це трохи дивно, коли чоловік не може дати раду власним очам, еге ж? Кляте плакуче желе. Іноді я думаю, що краще взагалі його позбутись і ходити з пов’язкою. — У Джезаля закрутило в животі. — Скільки вже минуло часу, Весте? Сім років? Вісім?

На скроні майора засіпався м’яз.

— Дев’ять.

— Нічого собі. Дев’ять років. Уявляєш? Здається, ніби це було всього лише вчора. Якщо не помиляюся, ми розійшлися на гірському гребені?

— Так, на гребені.

— Не переймайся, Весте, я тебе нітрохи не виню. — Ґлокта дружньо ляснув майора по передпліччю. — Принаймні за те, що сталося. Я пам’ятаю, ти намагався мене відмовити. Зрештою, в Гуркулі у мене вистачало часу, щоб про це подумати. Я взагалі багато думав. Ти завжди був мені гарним другом. А тепер молодий Коллем Вест — майор у Королівському полку. Неймовірно.

Джезаль не мав жодного уявлення, про що вони тоді говорили. Зараз він тільки хотів зблювати, а потім лягти спати.

Інквізитор Ґлокта повернувся до нього з усмішкою, ще раз демонструючи огидну прогалину в зубах.

— А це, мабуть, капітан Лютар, на якого всі покладають неабиякі надії в прийдешньому Турнірі. Маршал Варуз — суворий вчитель, правда? — Він слабко махнув палицею в бік Джезаля. — Випад-випад, так, капітане? Випад-випад.

Джезаль відчув, як всередині нього закипає гнів. Він кахикнув і втупився у свої ноги, бажаючи, аби світ перестав крутитись. Інквізитор по черзі очікувально поглянув на кожного з них. Вест виглядав блідим. Джеленгорм був брудний і сердитий. Каспа досі сидів серед дороги. Жодному з них нічого було сказати.

Ґлокта прокашлявся.

— Що ж, мене кличе обов’язок. — Він силувано вклонився. — Але я сподіваюся незабаром побачитися з вами всіма.

Джезаль спіймав себе на думці, що сподівається ніколи більше не побачити цього чоловіка.

— Може, ми могли б якось знову пофехтувати? — промимрив майор Вест.

Ґлокта добродушно засміявся.

— О, я був би радий, Весте, але нині трохи покалічений для таких забав. Якщо ви шукаєте, з ким би зійтися на шпагах, то я впевнений, що практик Фрост вам не відмовить, — Ґлокта скосив очі на Джеленгорма, — але змушений попередити, що він б’ється зовсім не як джентльмен. Бажаю вам усім приємного вечора. — Він насунув глибше капелюха, поволі розвернувся і побрів геть по тьмавій вулиці.

Три офіцери спостерігали його шкандибання у тягучій, незручній тиші. Нарешті до них приєднався Каспа.

— Що це, взагалі, таке було? — запитав він.

— Ніщо, — промовив Вест крізь зціплені зуби. — Краще назавжди про це забути.

Зуби і пальці

«Часу обмаль. Треба діяти швидко».

Ґлокта кивнув Северарду, на що той всміхнувся і стягнув мішок з голови Зеппа дан Тойфеля.

Мінцмейстр був дужим, величавим чоловіком. Його обличчя вже почало пухнути від синців.

— Що це все означає? — загорлав він із вдаваними обуренням і бравадою. — Ви знаєте, хто я такий?

Ґлокта пирхнув.

— Звичайно, знаємо. Невже ти гадаєш, ми тільки те й робимо, що навмання хапаємо на вулиці першого-ліпшого?

— Я придворний мінцмейстр! — заверещав в’язень, намагаючись звільнитися від своїх пут. Практик Фрост і далі дивився на нього без жодних емоцій, склавши руки на грудях. Тим часом залізо в жаровні почало червоніти. — Як ви смієте…

— Та скільки можна переривати! — крикнув Ґлокта.

Фрост люто копнув Тойфеля в гомілку і той зойкнув від болю.

— Як наш в’язень підпише заяву-зізнання, якщо в нього зв’язані руки? Звільніть його, будь ласка.

Тойфель підозріло роззирався, поки альбінос розв’язував йому зап’ястя. Аж тут він помітив сікач. Нагострене до дзеркального блиску лезо аж сяяло у різкому світлі лампи.

«Прекрасна річ, і тут ні додати, ні відняти. Тобі б він не завадив, правда, Тойфелю? Впевнений, що тобі хочеться відрубати мені голову».

Ґлокта майже сподівався на те, що він це зробить — його права рука, здавалося, тягнулася до сікача, але натомість лише відпихнула заяву-зізнання.

— О, — мовив Ґлокта, —