Читати книгу - "Вибрані романи"

рукою. А зараз, що ми будемо робити, Орфею?»

Був сумним сніданок цього дня, сумною була прогулянка, сумною — партія в шахи і сумним був сон у ту ніч.

Розділ шостий

«Я мушу прийняти якесь рішення, — сказав собі Ауґусто, проминаючи будинок номер 58 на Авеніда де ла Аламеда, — так не може тривати далі».

У цю мить відчинився один із балконів на другому поверсі, де жила Евхенія, і там з’явилася сеньйора, худа й сива, з кліткою в руці. Вона хотіла винести кенара на сонце. Але вішаючи клітку, повісила її повз цвях, і клітка полетіла вниз. Сеньйора розпачливо зойкнула: «О, мій маленький!» Ауґусто підбіг підібрати клітку. Переляканий кенар розпачливо махав у ній крильцями.

Ауґусто увійшов у дім і піднявся на другий поверх, несучи кенара, що сполохано метався у клітці. Серце йому калатало. Сеньйора очікувала його.

— О, дякую вам, дякую, кабальєро!

— Це я вам дякую, сеньйоро.

— Крихітко моя, моя Крихітко! Ну ж бо, заспокойся. Ви зайдете до мене, кабальєро?

— З великою приємністю, сеньйоро.

Й Ауґусто увійшов.

Сеньйора повела його до зали і, сказавши йому: «Зачекайте трохи, я прилаштую свого Пічіно», — залишила його самого.

У цю мить до зали увійшов сеньйор літнього віку, дядько Евхенії, поза всяким сумнівом. На очах у нього були темні окуляри, а на голові — феска. Він підійшов до Ауґусто й, сівши поруч, сказав йому на есперанто фразу, яка означала: «Ви згодні зі мною, що вселенський мир настане скоро й завдяки есперанто?»

Ауґусто хотів був утекти, але кохання до Евхенії його втримало. Співрозмовник говорив і далі — і все на есперанто.

Ауґусто нарешті наважився відповісти:

— Я не зрозумів жодного слова з того, що ви мені сказали, сеньйоре.

— Звичайно ж, він говорив до вас на тому клятому жаргоні, який називається есперанто, — сказала тітка, що увійшла саме в цю хвилину. І додала, звертаючись до чоловіка: — Ферміне, це той сеньйор, який приніс нам кенара.

— Я розумію тебе не більше, ніж ти розумієш мене, коли я розмовляю з тобою на есперанто, — відповів її чоловік.

— Цей сеньйор підібрав мого бідолашного Пічіна, який упав на вулицю, і був такий добрий, що приніс його мені. Пробачте, — додала вона, звертаючись до Ауґусто, — як вас звуть?

— Я, сеньйоро, Ауґусто Перес, син небіжчиці-вдови Перес-Ровіра, з якою ви, можливо, були знайомі.

— Доньї Соледад?

— Так точно. Доньї Соледад.

— Я добре знала бідолашну сеньйору. Вона була вдовою і зразковою матір’ю. Я вітаю вас із тим, що ви мали таку чудову матір.

— А я себе вітаю з нещасливим падінням кенара, яке подарувало мені щасливу нагоду познайомитися з вами.

— Щасливу нагоду! Ви називаєте щасливою нагодою таку нещасливу подію?

— Для мене вона була щасливою, так.

— Дякую, кабальєро, — сказав Фермін, приєднуючись до розмови. — Людьми та їхніми діяннями керують загадкові закони, які людина, до речі, може відгадувати. Я, мій сеньйоре, маю особливі погляди майже на все, що відбувається у світі...

— Перестань молоти свою нісенітницю, чоловіче! — вигукнула тітка. — А скажіть-но мені, як вам пощастило так швидко прибігти на порятунок мого бідолашного Пічіно?

— Я буду відвертим із вами, сеньйоро. Я відкрию вам своє серце. Я ходив біля вашого дому.

— Біля нашого дому?

— Так, сеньйоро. Ви маєте чарівну племінницю...

— Я все зрозуміла, кабальєро. Я вже бачу, чому цей нещасливий випадок став для вас щасливим. І бачу, що є кенари провидіння.

— Кому відомі шляхи провидіння? — зауважив дон Фермін.

— Мені вони відомі, чоловіче, мені! — вигукнула сеньйора й, обертаючись до Ауґусто, додала: — Для вас двері цього дому відкриті... Це ж тільки подумати! Син доньї Соледад... Хай там як, а ви допоможете мені здолати примху, яку це дівчисько запхало собі в голову...

— А як же свобода вибору? — запитав дон Фермін.

— Замовкни, чоловіче, дай нам спокій зі своїм анархізмом!

Обличчя дона Ферміна освітилося радістю, й він проказав, надавши своєму голосу найлагіднішого відтінку:

— Так, сеньйоре, я анархіст, анархіст містичний, але в теорії, затямте це собі, в теорії. Не бійтеся, друже, — і кажучи це, він приязно поклав долоню Ауґусто на коліно, — я не кидаю бомби. Мій анархізм суто духовний. Бо я, мій друже, маю власні погляди майже на всі сторони життя...

— А ви не анархістка? — запитав Ауґусто в тітки, аби щось сказати.

— Я? Анархізм — нісенітниця, яка вимагає, щоби ніхто нами не правив. Якщо ніхто не правитиме, то хто підкорятиметься? Ви хіба не розумієте, що це неможливо?

— Для людей слабкої віри ніде ніщо неможливо... — почав дон Фермін.

Але тітка його урвала:

— Отже, гаразд, мій сеньйоре доне Аугусто, ми з вами уклали договір. Ви мені здаєтеся чудовим чоловіком, добре освіченим, із доброї родини, з більш, як регулярно виплачуваною рентою... Не турбуйтеся, від сьогодні ви мій кандидат.

— Для мене велика честь, сеньйоро...

— Атож, треба напутити на розум цю дівчину. Вона непогана, повірте, але вередлива. До того ж її надто розпестили в дитинстві. Коли сталася та жахлива катастрофа з моїм братом...

— Катастрофа? — запитав Ауґусто.

— Так, а що ніякої таємниці в цьому немає, то я вам усе розповім. Батько Евхенії наклав на себе руки після дуже невдалої операції на біржі й покинув її майже в убогості. Він залишив їй будинок, але обтяжений такою іпотекою, яка забирає майже всі його ренти. І бідолашна дівчина змушена навіть відкладати гроші зі свого заробітку, щоб їх вистачало на сплату боргів. Але, щоб їх сплатити, їй довелося б давати уроки гри на фортепіано протягом шістдесятьох років, ви тільки це собі уявіть!

У ту ж таки мить в Ауґусто виникла ідея, великодушна й героїчна.

— Дівчина непогана, — провадила тітка, — але зрозуміти її важко.

— Якби ти вивчила есперанто... — почав дон Фермін.

— Облишмо вселенські мови. Чом би нам належно не вивчити нашу рідну й не хапатися за іншу?

— Але хіба вам не здається, сеньйоро, — запитав у неї Ауґусто, — що не годиться знати лише одну мову?

— Саме так! Саме так! — закричав дон Фермін, підбадьорений.

— Так, сеньйоре, — твердо відповіла йому тітка, — ми повинні знати лише одну мову — кастільську й щонайбільше