Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

корилася його фантазії, вишуканій і небезпечній. Але він не помічав, як небеса згортаються над його головою.

Я закохалася в нього, він дарував мені радість, він був теплим озером для мене, в його очах я бачила своє минуле і своє теперішнє.

Але все має свою межу. В тобі є мудрість, Одіссею, в тобі є хитрість, але ти смертний, ти всього лише крихкий скелет, обтягнутий шкірою та м’язами.

Коли минуло п’ять років, я покинула його. Я покинула острів і не з’являлася на ньому багато довгих днів, багато довгих ночей.

Я відчувала його сум на відстані, я відчувала його тугу на відстані, його сила ставала його слабкістю, він втрачав свою владу наді мною, він ставав моїм рабом, а не володарем.

Але той, хто вміє володарювати, має вміти коритися, Одіссею.

* * *

Коли я повернулася, Одіссей кинувся мені назустріч, його очі сповнила радість, він хапав повітря всім своїм тілом, як риба, викинута на берег, — але я жестом зупинила його. Він спробував торкнутися до мене, схопити мене, огорнути своїми обіймами, але я відштовхнула його.

Кожна нова його спроба викликала у мене гнів. Божевільний. Він забув, хто я. Я могла би перетворити його на краба, на гидку зелену ящірку.

Відтоді я не підпускала його до себе.

Він ходив до скелястого берега і сумував.

Я вже була з іншим чоловіком, його звали Керкіон, я знайшла його корабель у морі під час своїх подорожей, я зробила його своїм коханцем.

Він цілував мої коліна зранку і ввечері, моя краса вселяла сум’яття в його душу. Є чоловіки, яких жіноча краса збиває з ніг, вона пронизує їхні душі, вона їх знищує. Керкіон був такий, мені подобалося думати, що я можу робити з ним усе, що захочу.

Щодня Одіссей забирався вглиб острова, рубав дерева в лісі, приносив їх на берег, будував із них пліт, свою надію на втечу, свою надію на свободу, та коли засинав, я спалювала його творіння.

Ні, милий Одіссею, ти звідси не втечеш. Ти мій в’язень, ти мій в’язень назавжди. Ти надто довго володарював наді мною.

Настав час відплати.

* * *

Настав час відплати, казав я собі.

Ти можеш зловити лише того, хто хоче бути в твоїх руках. Ти можеш упіймати лише того, хто хоче бути твоїм в’язнем.

Але коли твій в’язень звільняється від тебе, ти розумієш, що сам стаєш полоненим. В’язнем жінки, з якою ти робив усе, що хочеш, і яка тепер робитиме з тобою все, що захоче.

Найтяжче витримати далекість того, хто був тобі близький.

В історії серця є тільки два рухи: стискання та розтискання. Дві ноти — і мільярди мелодій, що рояться і переплітаються, як змії у воді.

Каліпсо пішла від мене.

Настав час затримати подих.

* * *

Колись я подарував їй перстень. Свій власний перстень, дарунок Менелая, золоте кільце, навколо якого вилася змія, обплітаючи його, обіймаючи його, зростаючись із ним.

Змія — це твоє життя, коло — це твоя доля, казав мені Менелай. Життя не повторює ліній долі, але обвиває її, як свою кохану істоту. Доля — це твій магніт, це твоя орбіта, це твоя любов назавжди, ти можеш обирати стежки, але ти не можеш обирати шляху, казав мені Менелай.

Перстень був єдиною річчю, що єднала мене з Троєю, єдиною річчю, що я зберіг від тих жорстоких часів. Колись, однієї ночі, Каліпсо зняла його з мене, наділа на свій палець, я хочу, щоб він зігрівав мене, сказала вона, я хочу, щоб твоя Троя була зі мною, я хочу частини твоєї сили і твого спокою, сказала вона.

Відтоді вона носила його замість мене, вона ніби ввібрала в себе мою долю і моє життя, вона ніби стала сама моєю долею, а я лише звивався навколо неї, я став змієм, що вигинався праворуч або ліворуч, але завжди повторював її форми, залежачи від її волі.

Раніше я прагнув оволодіти нею, взяти її всю, цілком, випити її до останньої краплі, зазирати в її очі, наповнені радощами. У ній була несамовитість жертви, у ній була агресія покори, у ній було бажання віддатися моєму бажанню, насолода бути моєю насолодою. Вона хотіла тільки одного: не хотіти нічого, крім того, що хотів я.

Коли я віддав їй перстень, усе змінилося, не відразу, але поволі, як поволі приходить осінь чи старіння. Ти ще сподіваєшся, що все буде, як раніше, але ніщо вже ніколи не буде, як раніше. Обвиватися навколо неї я бажав більше, ніж проникати в неї. Давати їй себе я хотів більше, ніж брати її. Уночі я обвивав її тіло своїми руками, я обплітав її ноги своїми ногами, я робив так, щоби бути і згори неї, і знизу неї, щоби бути її небом і її землею. Я не помітив, як став віддавати їй свою волю, як став робити лише те, що вона захоче. Хто любить володарювати, той любить коритися, казала вона. Я почав любити коритися. Перстень моєї долі був у неї, я був її змієм, її вірним змієм.

* * *

Я постійно бачив їх разом, Каліпсо та Керкіона, тінь із тінню, тіло з тілом, рука з рукою. Ніщо не завдавало мені більшого болю, ніж це їхнє з’єднання, ніж це переплетення коханого тіла з тілом чужим, з тілом, що вичавлювало мене з мого місця, з мого дому. Кохане тіло, переплетене з іншим, переплетене так тісно, так ніжно, так солодко, що мені вже не залишалося простору. Інше тіло, інша душа, яка для моєї вже не залишає нічого, навіть маленького острівця.

Мрія закоханого — бути там, де подих коханої. Бути в колі її подиху, в радіусі повітря, що вона видихає. Бути її мішенню, бути ціллю для ураження. Кохання — та сама війна, тільки ти прагнеш не перемоги, а поразки. Здатися, капітулювати, прийняти в своє тіло стріли та списи, бути на колінах, ревіти з болю чи сміятися від щастя.

Біль може бути горою, яку береш собі на плечі, біль може бути стрілою, яку встромляєш собі у стегно, біль може бути вогнем, що в ньому згорає твоя душа. Але від болю стаєш сильніший, і коли береш гору собі на плечі, сам стаєш горою.

Вона й далі носила мій перстень, золотий перстень із тонкою змією, останнє дихання Трої. Каліпсо відмовилася від мене, але тримала на собі мій слід; вона взяла собі іншого чоловіка, але ввібрала в