Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

себе пам’ять про мене, обгорнула цією пам’яттю свій палець. Цей перстень став тобою, немов казала вона мені; вона тримала на своєму тілі мою річ, коли не могла тримати на своєму тілі мене самого.

Їй здавалося, так вона береже вірність минулому коханню; їй здавалося, так вона спокутує біль, що мені завдає. Але хіба урна з прахом померлого може замінити померлого? Хіба пам’ятник тому, кого ти вбив, може замінити того, кого ти вбив?

Коли тебе замінено на іншого, коли тебе виключено з кола радості — чи можна це витримати? Думка про те, що ти не був незамінний, що твоє життя може мати копію, що твоє тіло — це дерев’яна лялька, яку здатен витесати будь-який майстер: ця думка впивається в тебе жалом змії, душить твоє горло, немов мотузка, що ти її вже обвив навколо своєї шиї, і наступної секунди вона затягнеться назавжди.

Серце Каліпсо прийняло іншого, як вітрила приймають ранковий вітер. У моїх думках, одначе, була тільки вона, моя слабка і сильна німфа, жінка, з якою я робив усе, що завгодно, — і яка тепер робитиме зі мною все, що завгодно.

Я любив її очі кольору моря, коли синє переходить у зелене, коли тиша переходить у шторм, повільно, немов пустельний варан, що тихо підкрадається до своєї жертви. У моїх думках були тільки її плечі, що їхні вигини я малював мушлею на піску, а їхній силует бачив у будь-якій тіні.

Кидайся в море, Одіссею, казав я собі. Нехай Посейдон урятує тебе. Нехай Посейдон, який тебе ненавидить, який хоче тебе знищити, врятує тебе.

* * *

Сльози чоловіка не ллються назовні, вони течуть всередину, углиб, вони стають дощем, що падає в його душу, в її гори та долини. І від цього дощу на скелях, товстих гострих скелях, проростає зелена трава, жовті і блакитні квіти, фруктові дерева, наповнені свіжістю, життям — і смутком.

Сльози чоловіка невидимі, непомітні, ховаються від зовнішніх очей, вони падають униз, як сумний водоспад, даючи життя, там, унизу, — даючи тепле живе життя землі, що так довго страждала від засухи. Їхній сум народжує його доброту.

Ти навряд чи помітиш цей сум, ти навряд чи помітиш біль у його серці, ти навряд чи помітиш, як холод стискає печеру за його ребрами, він силкується не впасти, хоча внутрішній буревій розриває його, хоча внутрішня зима знерухомлює його, перетворює в ньому все на холодний крижаний скелет, зупиняє рух рідин усередині тіла, обертає кров’яні потоки на застиглі озера — але всього цього ти не помітиш.

Ти й далі вважатимеш, що він бездушне дерево із товстою корою, крізь яку не проб’ється навіть гострий спис — але він тримає все в собі, він тримає весь свій біль у собі, він зачиняє віконниці й двері, він підіймає мости, він відпускає всю свою охорону, бо ніхто, ніхто не має права бачити цю таємницю з усіх таємниць: біль чоловіка, важкий, як небо, важкий, як уся планета.

Він витримає, він усе це витримає, і нова земля народиться всередині нього, нова земля і нова планета, зелена і жива, наповнена рослинами та звірами, птахами та рибами, все це роїтиметься всередині, породження пораненої душі, згодоване його слізьми, важкими слізьми чоловіка, схожими на нічний березневий дощ, тихий і непомітний, що падає всередину, що падає завжди всередину.

* * *

Інколи я говорив із собою так, ніби Каліпсо стояла переді мною, ніби я говорив із нею.

Я приходив на берег, я говорив із морем так, ніби Каліпсо стояла переді мною, ніби я говорив із нею.

Знаєш, Каліпсо, ми залежимо від власних стін. Коли ми будуємо мури, щоб захиститись одне від одного, ми стаємо ще залежніші одне від одного.

У коханні є щось від війни, але в ньому діє зворотний закон: що більше ти борешся, то більшої зазнаєш поразки. Що більше ти б’єшся, то менша твоя свобода. Що більше прагнеш позбутися пут, то більше ці пута ув’язнюють тебе.

Кохання завдає болю, його стріли пронизують тебе, ми прагнемо боротися і стріляти у відповідь. Але стріли, що ми випускаємо, ранять лише нас самих. Вони облітають землю і море, та ранять лише нас самих.

Ти ненавидиш мене, Каліпсо, отже, іще кохаєш мене. Ти знайшла собі нового чоловіка, Каліпсо, отже, тобі потрібен лише я. Ти завдаєш мені ран, а отже, найбільше у світі хочеш вилікувати мене від ран. Ти кидаєш списи у мене, а отже, хочеш цілувати мене.

Коли зникне наша боротьба, зникне і наше кохання. Коли залишиться саме тепло, значить любові більше немає.

Колись я прийду до тебе і скажу, що нарешті хочу бачити тебе знову. І це означатиме, що я більше не хочу тебе бачити.

Колись я прийду до тебе і скажу, що мені добре з тобою знову. І це означатиме, що ти мені байдужа.

Колись я прийду до тебе, Каліпсо, і всміхнуся тобі, як раніше. І обійму тебе тепло. І подивлюся в твої очі без жодного докору.

І це означатиме, що кохання більше немає в моєму серці. Що ланцюжок розірвано, що птахів випущено на волю.

* * *

Одного дня Одіссей пішов у глибину острова, де починався густий ліс і де він часто ховав свій відчай від самого себе.

Звірі і птахи тікали від нього, як від тяжкого хворого, вони жили на острові, що належав Каліпсо, і її погляд нашіптував їм усе: вони не мають наближатися до цього страшного чоловіка з чорною бородою, вони не мають потрапляти йому на очі, вони мають тікати від нього.

Він ішов у глиб лісу, давав себе огортати його темним обіймам, гілля дерло його одяг, дерева росли щільніше, він майже не бачив світла над головою.

Знаєш, казав він собі, краще померти на землі, по якій ходить душа, що ти її кохаєш, ніж жити там, де є саме лише каміння, у будинках і в серцях. Ти знаєш, казав він собі, краще не думати про себе взагалі, ніж думати про себе надто багато, краще віддати себе деревам, цим лагідним і твердим тілам, ніж хотіти те, чого ти не можеш мати.

Дерева ж бо не знають відчаю, вони приймають сонце, коли воно є, і мороз, коли він спадає на них уночі, вони приймають дощ, коли він цілує їхні крони, і засуху, коли вона вичавлює з них залишки їхньої прозорої крові. Вони люблять мовчки і вмирають мовчки.

Дай мені стати деревом, Каліпсо,