Читати книгу - "Викрадачі"

вивели живопис зі студій у сади, поля та на морське узбережжя Франції.

Тепер я з новим розумінням побачив природне світло, ніжну, витончену колористику на картині Сіслея: жінка в довгій сукні віддаляється від глядача засніженим тунелем сільської дороги.

Було щось зворушливе й справжнє — або зворушливе саме тому, що справжнє, — в беззахисності дерев, які стояли уздовж алеї, деякі з них вивищувалися над високою стіною. Я згадав слова одного свого давнього приятеля: щоб картина була чогось варта, в ній повинна існувати якась загадка. Мені подобався цей погляд мимохідь на жінку, її обернута до мене тендітна спина — то було цікавішим для мене, ніж безкінечні стоги сіна Моне, а я щойно проминув низку з трьох таких, де були змальовані різні етапи світанку, й сонце нарізно освітлювало рожеві та жовті боки тих стогів. Я накинув куртку й зібрався йти з музею. Впевнений, що з музею потрібно піти раніше, ніж усі побачені картини почнуть зливатися в одну. А як іще можна винести з відвідин музею щось путнє, таке, що й надалі стоятиме у тебе перед очима?

У вестибюлі я побачив, що чорнява дівчина зникла. Міріам заглибилась у розмову з відвідувачем, її ровесником, — той, здається, не міг збагнути, як користуватися схемою залів. Я пройшов повз них, готовий посміхнутись, якщо вона погляне на мене, але Міріам мене не помітила, тому я був змушений відкласти приязну посмішку до кращих часів. Уже виходячи з дверей, я відчув ту суміш полегшення й розчарування, яку зазвичай відчуваєш, коли залишаєш великий музей: полегшення від того, що повертаєшся до знайомого світу, де напруги менше, а керувати собою легше, а розчарування — від того, що цьому світові не вистачає загадковості. Переді мною була звичайнісінька вулиця, зовсім не якась картина, не виписана олійними фарбами на полотні глибина перспективи. Навкруги ревли автомобілі, створюючи звичайний вашингтонський хаос, хтось із водіїв намагався проскочити поперед іншого, вони ледь не зіткнулися, гудки коротко ойкають або ревуть без упину. Втім, дерева дійсно чудові, у повному цвіту або вже вкриті свіженьким листячком. Мене завжди причаровує краса дерев після важкої зими, нічого кращого за це не зустрінеш на всьому середньоатлантичному узбережжі Штатів.

Я вирішував, які саме фарби потрібно змішати, аби найкраще змалювати яскраво-зелені листочки, а коло них червоно-коричневі — і раптом побачив її, ту дівчину, що так уважно придивлялася до «Леди» в музеї. Вона стояла на автобусній зупинці.

Вигляд вона зараз мала зовсім інший: не задумливий та зосереджений, а незалежний та впевнений; струнка й висока, на плечі полотняна сумка. Волосся сяяло на сонці, й тепер я помітив те, чого не побачив раніше — скільки темного золота було в тому червоному! Руки схрещені на грудях білої блузки, губи рішучо стулені. Знов я бачив її профіль і тепер мав пізнати його, де б ми не зустрілися. Так, вона була самодостатня, майже непривітна, але чомусь мені спало на думку слово «невтішна». Можливо тому, що вона здавалася вкрай самотньою, навіть підкреслювала це, а в її віці годилося б стояти тут разом з молодим красенем-чоловіком. Я відчув докір сумління, немов побачив з відстані когось знайомого, але не мав часу зупинитися й побалакати. Мені чомусь хотілося зникнути звідси потихеньку, бодай вона мене не помітила.

Я швидко збіг сходами, а вона обернулась якраз тієї миті, коли я досяг підніжжя. Побачила мене, впізнала якось відсторонено (непримітний чоловік у синьому піджаку, без краватки). Де вона мене бачила раніше? Чи не про це вона запитувала себе, не пригадуючи нашої зустрічі в музеї? І раптом усміхнулася точно, як тоді — співчутливою, мало не збентеженою усмішкою. На мить вона була моєю — старий друг, урешті-решт. Я нерішуче змахнув рукою — напевно, це виглядало недоладно. «Незнайомці видаються дивними один одному», — подумав я. Що ж, я був тоді дивнішим за неї. Коли вона посміхалась, я побачив зморшки навколо її очей — врешті-решт, їй могло вже бути за тридцять. Я намагався триматися рівно й нести голову високо, коли пішов далі своєю дорогою.

Розділ 8

Марлоу

Наступного ранку я прокинувся навіть раніше, ніж звичайно, проте не заради малювання. О сьомій годині я вже був у «Ґолденґров», збираючись попрацювати на комп’ютері в себе в кабінеті й випити філіжанку кави, перш ніж збереться весь денний персонал. Енциклопедія з мистецтва, яка є у мене вдома, повідомила мені про Жільбера Тома не набагато більше, ніж я знав уже сам. Зате мій «Довідник з античності» познайомив мене з історією про Леду. Вона була смертною жінкою, якою Зевс оволодів, з’явившись до неї у вигляді лебедя. Тієї ж ночі вона спала зі своїм чоловіком Тиндареєм, царем Спарти. Внаслідок цього вона народила відразу дві пари близнюків: двох безсмертних дитинчат і двох смертних. То були Кастор і Полідевк (у римській міфології Поллукс) та Клітемнестра й Єлена, яку пізніше звинувачували в нещастях Трої. Я з’ясував, що у деяких варіантах міфу діти Леди вилупилися з яєць, хоча, здається, вже у шкаралупі вони переплуталися: Єлена й Полідевк, народжені від Зевса, були божественними, тоді як Кастор і Клітемнестра були приречені померти.

Я подивився також і на картини «Леда й Лебідь», знайшовши цілу низку, включаючи копію з вельми еротичної картини Мікеланджело, картину Корреджо, копію з картини Леонардо,[25] на якій лебідь нагадував домашнього птаха, а також картину Сезанна, яка зображувала лебедя, що тримав Леду, вочевидь байдужу, за зап’ястя, неначе вмовляв вигуляти його. Жільбер Тома не потрапив до цієї високоповажної компанії, але я гадав, що в Інтернеті знайду більше.

Можливо, є сенс повторити: мені не подобається вдаватися до пошуків у Інтернеті, навіть тепер, а тоді я любив це ще менше. Я ніколи не міг зрозуміти, що ж ми робитимемо колись у майбутньому, якщо втратимо задоволення перегортати сторінки книг та натрапляти випадково на такі речі, яких і не сподівалися там знайти? Таке трапляється, звичайно, і під час пошуку в Інтернеті, але, як на мене, у більш обмежений спосіб. А як можна відмовитись від запаху розгорнутої книжки, хоч нової, хоч старої? Наприклад, коли я порпався на своїх книжкових полицях, розшукуючи міф про Леду, то познайомився також з двома-трьома іншими фігурами античності, які не мають стосунку до цієї розповіді, але про яких я й досі згадую час від часу. Моя дружина стверджує, що ця пристрасть до перегортання книжкових сторінок замість того, щоб здійснювати насправді ефективний пошук, є ознакою моєї відсталості. Втім, я помічав,