Читати книгу - "Викрадачі"

що вона й сама іноді ставиться до книжок так само, як і я, з глибоким задоволенням вчитуючись у чиїсь біографії та музейні каталоги без певної мети.

Як би там не було, я не вважаю себе досвідченим спеціалістом з пошуку в Інтернеті, але того ранку дійсно почерпнув з надр свого комп’ютера дещо більше відомостей про Жільбера Тома. Він подавав надії, у кращому разі, хіба що на самому початку своєї кар’єри; відомими стали тільки його «Леда», яка викликала заперечення у Роберта Олівера, та автопортрет, який я побачив слідом за нею. Він приятелював з багатьма французькими художниками того часу, в тому числі з Мане. Жільбер і його брат Арман відкрили одну з перших галерей-магазинів у Парижі, другу чи третю за значенням після галереї великого Поля Дюран-Рюеля.[26] Цікава фігура, цей Тома. Його ділові справи врешті зійшли нанівець, і помер він 1890 року в боргах. Після того брат продав усе, що в них ще залишилося, й відійшов від справ. Близько 1879 року Жільбер намалював пейзаж для «Леди» з натури, у своєму сільському притулку неподалік Фекана в Нормандії, а завершив картину в паризькій студії. Картину було виставлено в Салоні 1880 року, й вона одержала високу оцінку; щоправда, її піддали також критиці за відверту еротику. То була перша картина Тома, яка потрапила до Салону, але не остання. Втім, решта робіт або загубились, або були невиразними, тому вся його слава ґрунтувалася майже виключно на цьому шедеврі, який тепер перебуває у постійній експозиції Національної художньої галереї.

Ось закінчився час, відведений для першого сніданку наших пацієнтів, тож я покрокував коридором до Робертової палати й постукав у зачинені двері. Роберт, зрозуміло, ніколи не відповідав, тому я потроху прочиняв двері, гукаючи його. Намагався не захопити його зненацька, якщо він займався чимось суто своїм, коли людину не потрібно турбувати. То була одна з найбільших незручностей — навіть, я сказав би, складнощів, — до яких спричинялася його мовчанка. Того ранку все було як завжди, тож я стукав у двері, обережно прочиняв їх, гукав його, перш ніж увійшов до палати.

Стоячи спиною до мене, він малював за дошкою, яка правила йому за письмовий стіл, а мольберт тепер спорожнів.

— Доброго ранку, Роберте! — Останній тиждень або й два я почав звертатися до нього просто по імені, дуже чемно, удаючи, нібито він сам мені це дозволив. — Можна, я завітаю до вас на хвилинку?

Двері, як і завжди, я залишив не зачиненими. Він не обернувся, але його рука уповільнила свої рухи на папері, а пальці, як я бачив, сильніше стискали олівець. Маючи справу з Робертом, я мусив пильно стежити за будь-якими його діями, що могли правити за мову нашого спілкування.

— Я вам дуже вдячний за те, що позичили мені листи. Повертаю вам оригінали. — Я обережно поклав конверт з листами на стілець, де їх залишив мені сам Роберт, проте він так і не обернувся.

— У мене є малесеньке запитання до вас, — знову звернувся я до Роберта бадьорим тоном. — Що ви робите, коли вам потрібно розшукати якісь відомості? Просто цікаво — ви користуєтесь Інтернетом? А може, багато часу проводите у бібліотеках?

На долю секунди олівець завмер на місці — й знов продовжив тушувати щось на малюнку. Я не дозволив собі наблизитися до Роберта й подивитися, що саме він малює: було щось вороже в тому, як напружилися його плечі під старенькою сорочкою. Я побачив, що на маківці у нього з’явилася невеличка цятка лисини; було щось зворушливе в тому, як позначився на цьому місці вік, коли все інше в Роберті ще залишалося таким міцним.

— Роберте, — зробив я нову спробу, — ви здійснюєте якісь пошуки в Інтернеті для своїх картин?

На цей раз олівець не припинив рухатися ані на мить. Мені захотілося, щоб він-таки обернувся й поглянув на мене. Я уявив, що вираз обличчя в нього похмурий, а очі стомлені. Та згодом я відчув навіть задоволення від того, що він цього не зробив — мені потрібно було звертатися до його спини, щоб він сам не спостерігав за мною.

— Я інколи теж цим займаюсь, хоча в цілому надаю перевагу книжкам.

Роберт не ворухнувся, але щось у ньому ворухнулося — це я скоріше відчув, ніж дійсно побачив. Що саме: злість? цікавість?

— Ну що ж, гадаю, це й усе, — я зробив маленьку паузу. — Бажаю вам доброго дня, Роберте. Якщо буду вам потрібен, ви тільки скажіть. — Про те, що його листи якраз перекладають на моє прохання, я вирішив наразі не розповідати: якщо він здатен мовчати, чому ж і мені не вдатися до того ж самого?

Залишаючи палату, я поглянув на стіну над його ліжком: він уже прикріпив туди стрічкою новий малюнок, дещо більший за інші — чорнява пані, похмура, з осудливим виразом обличчя; звідти вона завжди може дивитись на Роберта, навіть коли він спить.

Наступного понеділка на мене чекав у поштовій скриньці конверт від Зої. Я примусив себе пообідати, перш ніж відкрити його. Тільки після того помив руки, налив собі чаю та влаштувався у вітальні під яскравою лампою. Зрозуміло, мова в листах піде, скоріше за все, про звичайні сімейні справи, як у більшості старих листів, проте Зоя обіцяла ж і деякі абзаци про живопис. Вітання на початку листа вона залишила французькою мовою, бо знала, що це мені сподобається.

6 жовтня 1877

Cher Monsieur,[27]

Дякую Вам за люб’язну записку, відповісти на яку випадає мені. Нам усім було дуже приємно бачити Вас учора ввечері. Між іншим, і тому, що Ваша присутність розважила мого свекра, а з того часу, як він переїхав жити до нас, було майже неможливо викликати в нього бодай легку посмішку. Мені здається, він дуже сумує за власною домівкою — попри те, що вже декілька років вона все одно що порожня: так не вистачає там його коханої дружини. Він завжди повторює, який Ви для нього добрий брат. Ів переказує Вам свої привітання. Його підбадьорює те, що Ви повернулися до Парижа. (Він стверджує, що життя значно краще, коли поблизу є рідний дядько!) Я щаслива, що нарешті познайомилася з Вами особисто. Сподіваюсь, Ви мені пробачите, якщо цей лист не буде довгим, тому що мені потрібно сьогодні вранці багато чого зробити. Щасти Вам у дорозі до Луари! Я щиро бажаю, щоб Ваше перебування там було приємним, і впевнена в тому, що вся Ваша робота виявиться успішною. Заздрю