Читати книгу - "Таємниця катакомб"

берегти її, мов зіницю ока.

Таємний скарб чернечого ордену.

Хлопчина з Ультіма Туле називався Роберт. Його виписали зі шпиталю наступного дня після обвалу. Завтра Лючіо полетить до Норвегії. Він знайде амулет. І привезе його в монастир.

Чого б це не коштувало.

— Господня книга, — мовив чернець-бібліотекар хрипким, немов заіржавілим, голосом. — У ній не лише Святе Письмо, але й багато історій, які так і не ввійшли до церковної Біблії.

В одному з пророцтв ідеться про амулет — Священну Зірку. У Біблії ти й слова не знайдеш про неї. Можливо тому, що церковники боялися пророцтв? Священна Зірка несе вість про Армагеддон, Судний день і друге пришестя Христа.

— Алілуя! — перехрестився Лючіо.

Раптом він помітив кардинала, який стояв позаду них і прислухався до розмови. Скільки часу він так вже простояв? Лючіо обернувся, молитовно склав перед грудьми долоні й уклонився.

— Не знаю, чи гідний цього високого завдання, отче…

Кардинал усміхнувся батьківською усмішкою і поклав руку на плече ченця.

— Їдь до Норвегії! Знайди коштовність! Ти обраний, Лючіо! Тебе чекає священна місія на славу Бога. Пишайся, що ти вірний пес Господа! Усе годиться для досягнення мети! Усе!

Розділ III

Шепоти ночі

Осло

I

— Розкажи мені про все, що з тобою відбувалося, Роберте!

Психолог уважно дивилася на Роберта поверх окулярів. Погляд її був скептичний. Тон був скептичний. Усе в ній було скептичне.

Жінка на ім’я Венхе, середніх літ, одягнена в спідницю і вовняний светр.

— Ви ж, напевне, читали газети, — ображеним голосом сказав Роберт.

Він злився. Злився на маму, яка затягнула його сюди, а сама залишилася чекати в приймальні. Злився на те, що йому не вірять.

— Звичайно, я читала газети. Але я хочу, щоб ти про все, що з тобою трапилося, розповім сам. Від А до Я. Власними словами. Так, як пам’ятаєш…

З приреченою міною на обличчі Роберт почав розповідь. Розказав про Рим, про мамину обіцянку й про Умберто, який не дозволив йому допомагати на розкопках у катакомбах. Розказав, як попри заборону таки проник у підземелля, про години, проведені в цілковитій темряві, про страх і про зустріч із ченцем. А також про втечу від ченця і про Анґеліну, яка допомогла йому знайти вихід з лабіринту перед самим обвалом.

— Ти так жваво все описуєш, — промовила психолог, коли Роберт замовк. — У такий спосіб пригадуєш події. Такими вони є в твоїй уяві.

— Бо саме так все й відбувалося!

Знову на обличчі психолога з’явилася тінь скепсису. Ніби думала вона зовсім не про те, про що говорила.

— Розумію твоє розчарування, коли тобі не дозволили взяти участь у розкопках. Тому ти вкрав ключі?

— Так! Ні! Я взяв ключі, щоб знайти символ на стіні. Я мусив його сфотографувати.

— Символ?

— Коптський хрест.

— Ти мусив сфотографувати коптський хрест?

— Так. Я помітив викарбуваний на стіні знак ще першого разу, коли спускався у катакомби. Але мама й Умберто мені не повірили. Тому я хотів його сфотографувати, щоб мати доказ. Можете мені не дорікати. Я знаю, що повівся по-дурному.

— Ну, усі ми іноді поводимося не зовсім мудро. Але ти щось казав про ченця. Можеш розповісти про нього трохи більше?

— Він був одягнений у чорну чернечу сутану з каптуром на голові. Я не зміг до пуття розгледіти його обличчя.

— А ота… Анґеліна? Якою вона була на вигляд?

— Довге, темне волосся. Карі очі. Щось схоже на білу сукню або туніку… чи як воно називається, — Роберт зустрівся поглядом з лікаркою. — Якби я її собі вигадав, вона мала б інший вигляд.

— Звісно, інший.

— То я вже тепер здоровий? — в’їдливо запитав Роберт.

— Ти ж розумієш, твоя мама хвилюється за тебе.

— Вона вважає, що я трохи схибнувся?

— Та ні, що ти! Анітрохи так не вважає! Твоя мама боїться, що через страх, пережитий у катакомбах, ти створив собі якусь нову реальність. У голові…

— Хіба таке буває?

— Ще й як буває. Коли реальність стає занадто важкою ношею, дехто може створити в своїй уяві нову дійсність, яка існує лише в їхніх головах.

— Я знаю, що там трапилося!

— Ти думаєш, ніби знаєш. Ти навіть переконаний, ніби знаєш, що трапилося. Але спробуй уявити собі інше, Роберте… Уяви, що ти ніколи не бачив ченця і ніколи не зустрічався з Анґеліною. Уяви, що чернець — витвір твого страху, фантазії, а образ Анґеліни — прояв потреби почуватися захищеним.

— Отже, усі гадають, що я брешу?

— Ні, ніхто так не гадає… Однак, на мою думку, пережите в підземеллі так тебе налякало, що мозок сам нафантазував і ченця, і дівчинку, яку ти називаєш Анґеліною. Те, що ми собі, буває, придумуємо, не завжди відповідає дійсності.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли людина переживає якісь драматичні події, її тіло й мозок опиняються у тривожній готовності. Пульс гупає в жилах, дихання пришвидшується. Відбувається викид адреналіну. І тоді навколишній світ постає у викривленому світлі. Ми навіть можемо бачити галюцинації. Бачити й чути те, чого не існує.

— Я…

— Зачекай! Не відповідай відразу! Я б хотіла спершу, щоб ти трохи подумав над моїми словами. Просто подумай…

Роберт замислився.

З одного боку, слова психолога звучали доволі вірогідно. Він і сам про таке подумував. А з іншого боку, наскільки може бути реальною зустріч із ченцем і дівчинкою у надрах катакомб?

Не надто реальною.

Але ж він знав, що там відбувалося. Знав!

Чи ні?

Роберт глибоко зітхнув. Думки в голові переплуталися.

Невже я все вигадав? Бо дуже налякався?

— Мене цікавить ще одна річ… — озвалася Венхе.

— Яка?

— Кажеш, ти розмовляв з Анґеліною?

— Так, а що?

— Якою мовою ви спілкувалися?

Час зупинився.

Холод раптом скував його тіло.

Якою мовою???

— Роберте?

— Що?

— Я запитала, якою мовою ви спілкувалися, ти й Анґеліна?

Роберт незмигним поглядом дивився на лікарку. Запитально. З напіврозтуленим ротом.

— Мова? — затинаючись, пробелькотів він.

— Навряд чи Анґеліна була норвежкою. Ти ж не знаєш італійської? То як ви розмовляли? Англійською?

Чому мені раніше не спадало таке на думку? Чому не вловив, що щось було не так? Як ми могли порозумітися, якщо не розмовляли однією мовою?

— Роберте? Що з тобою? Роберте?

Ми не могли розмовляти. Бо не мали спільної мови!

— Роберте? Ти мене чуєш?

Мова, якою вони перемовлялися, не була ні італійською, ані норвезькою. Аж тепер він це усвідомив.

Вони взагалі не розмовляли ніякою мовою.

Слова не були словами. То були думки. Вони спілкувалися подумки…

II

Ні мама, ні Роберт не мали