Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

Одягнений, але без піджака, в самій сорочці. У кімнаті порядок, ніяких слідів боротьби. Як ви й сказали, зброї не знайдено. Я розповідаю не дуже швидко?

— Ні.

— Якщо у вас виникнуть запитання, перебийте мене. Це сталося у вітальні його квартири на третьому поверсі — Арбор-стріт, будинок номер шістдесят три. У квартирі дві кімнати, кухня і ванна. Елтхауз мав тридцять шість років, він жив там три роки, самотою і досить просто. Журналіст, за останні чотири роки написав сім статей для журналу «Тік-Ток». У березні цього року збирався одружитись із двадцятирічною дівчиною на ім'я Меріан Хінклі з редакції «Тік-Ток». Я міг би, звичайно, розповідати далі. Міг би навіть принести сюди досьє. Але там немає нічого про те, що він робив, де бував, з ким бачився і товаришував. У всякім разі, нам його досьє не допомогло.

— Ви забули згадати про одну невеличку деталь — калібр кулі.

— Нічого я не забув. Кулі не було. Там її не було.

Я витріщив очі:

— Оце-то так! Збіса охайний вбивця!

— Та вже ж. Охайний і розсудливий. Він, схоже, стріляв з револьвера калібру 0,38 чи й більшого. Тепер іще дві деталі. Перша: останні три тижні Елтхауз збирав матеріали про ФБР для статті в журналі «Тік-Ток». Але в квартирі не виявлено ніякого сліду тих матеріалів, анічогісінько. Друга: у п'ятницю близько одинадцятої вечора троє агентів ФБР вийшли з будинку номер шістдесят три на Арбор-стріт, завернули за ріг, сіли в машину й поїхали.

Я сидів і мовчки дивився на Кремера. Є багато причин мовчати, але головна полягає в тому, що людині просто нічого сказати.

— Отже, виходить, що Елтхауза вбили ті троє, — провадив далі Кремер. — Але чого вони приходили до нього — щоб убити? Звичайно, ні. Тут можливі кілька версій. Найвірогідніше, на мою думку, така: вони подзвонили до нього по телефону, Елтхауз трубки не взяв, і вони вирішили, що його немає вдома. Тоді вони приїхали на квартиру, подзвонили в двері, але господар знов не відповів. І вони самі відімкнули двері і ввійшли зробити таємний обшук. Елтхауз схопився за револьвер, але один із тих трьох вистрілив перший. У Вашінгтоні їх там добре вчать цього діла. Потім вони взяли те, по що прийшли, і вшилися, а кулю прихопили з собою — адже вона була з їхнього револьвера.

Я слухав. Зроду я ще не слухав так уважно. Потім спитав:

— Він мав револьвер?

— Так. «Сміт і Вессоп», калібру 0,38. Елтхауз мав дозвіл. Але в квартирі револьвера не знайдено, фебеерівці забрали його з собою — бозна тільки навіщо. В шухляді лежала лише майже повна коробка патронів.

Я мовчки дивився на Кремера й нарешті озвався:

— Отже, ви таки розкрили цю справу. Вітаю вас!

— Посмієтесь на шибениці, Гудвіне! Вам розказати, як це виглядає?

— Не треба. Але хто їх усе ж таки бачив?

Кремер похитав головою.

— Я скажу вам усе, що завгодно, тільки не це. Та й нічим вам той чоловік не допоможе. Він бачив, як ті троє вийшли з будинку, сіли в, машину й поїхали. Він також записав номер машини. Ось що і звідки ми знаємо. Але в нас зв'язані руки. Навіть коли ми тих трьох назвемо, що де нам дасть? Я знаю десятки вбивць і можу назвати їхні імена, та що з того, коли я не маю змоги довести їхньої вини?! Але цього разу, коли йдеться про ту кляту зграю, я ладен віддати свою річну платню, аби лиш піймати їх на гачок і посадити. Бо це не їхнє місто, а моє. Наше. Поліції Нью-Йорка. А ми, з їхньої ласки, вже кілька років змушені тільки стояти осторонь та скреготати зубами. А тепер, сто чортів, вони вже вдираються в домівки громадян у моєму районі, вбивають людей і сміються наді мною!

— Сміються? Невже таки сміються?

— Авжеж. Я поїхав на Шістдесят дев'яту вулицю і розмовляв з Реггом. Я сказав: ви, певна річ, знали про те, що Елтхауз збирає матеріали для статті, і за ним, мабуть, стежили й того вечора, коли сталося вбивство. Коли так, кажу, то я буду вельми вдячний за допомогу. А Регг мені й відповідає: він, мовляв, залюбки допоміг би, якби його спромога, тільки ж у них, бачте, надто багато важливіших справ, щоб морочити собі голову ще й убивством якогось нікчемного писаки. Я, звісно, йому не сказав, що тих трьох бачили. Він би просто зареготав мені в очі!

Жовна в Кремера напружено працювали.

— Звичайно, все це обговорювалося в комісара поліції. І не раз. Але руки в мене зв'язані. Ох, з яким задоволенням ми притисли б до стіни ту ватагу вбивць! Але з чим ми підемо в суд і чого доб'ємось? Отож ми вирішили цю справу закрити. А я собі сказав: «Я не тільки напишу комісарові рапорт про Вулфа та про вас, а й побачуся з вами і побалакаю». Не думаю, що у вас заберуть ліцензії. Але про те, що ми з вами зустрічались, я йому не скажу.

Кремер устав і взяв з ліжка своє пальто й капелюх.

— Можете спокійно допивати молоко. Сподіваюся, місіс Бранер не викинула грошей на вітер. — Він простяг мені руку. — Що ж, щасливого вам нового року!

— Вам теж. — Я підвівся й потис йому руку. — А той чоловік їх упізнає, якщо буде треба?

— Боронь боже, Гудвіне! Один проти трьох?

— Я розумію. Та хоч би для того, щоб збити декому пиху, він зможе їх упізнати?

— Можливо. Сам він каже, що зможе. Ну, ось я й розповів вам усе, що знаю. Не приходьте до мене і не дзвоніть. Дайте мені кілька хвилин, щоб я міг піти звідси. — У дверях він обернувся і додав: — Вітайте від мене Вул фа! — І пішов.

Я навстоячки допив молоко.

5

Коли я вийшов з вестибюля «Вестсайд-готелю», було двадцять хвилин на першу. Мені захотілося пройтись. По-перше, «хвоста» я за собою і досі не помічав, а прогулюватись і раз по раз не озиратися, чи не набивається тобі хтось у товариство, — просто розкіш. По-друге, не хотілося морочити собі голову похмурими думками, а коли я гуляю, такі думки якщо й зринають, то не встигають вилитись у слова. А по-третє, мені забаглося оглянути деякі варті уваги місця.

Видався погожий, майже безвітряний зимовий день. Я дійшов до Шостої авеню і повернув у південному напрямку. Ви краще зрозумієте, які гадки самі собою зринають у мене на прогулянці, коли я скажу,